Колектив авторів - Відлуння любові: чоловіки

ця диявольська усмішка! Наскільки вона чарівна на її примхливих губах — настільки ж і нещадна! Важко вгадати, що тебе чекає одразу після такої посмішки: покарання чи милість… Мені при цьому не вистачає повітря; а вона може спокійнісінько продовжувати в тому ж дусі, змінюючи лише тональність голосу, залежно від настрою й місця нашої сварки: у ресторані, каюті корабля або де-небудь на острівній Греції.

— Спочатку, пам'ятаю, було якось усе інакше, еге ж? — висловлює вона, здавалося б, беззлобний докір. — І лексика у тебе була іншою, та й сам ти…

— Можливо… Тоді було літо. А ще — гаряче італійське повітря… Але тепер на дворі — осінь, і ми — в Швеції; от і настала пора підбивати підсумок. Сиро тут і холодно, сама ж сказала. Може, пора спати? Зігріємося, а там, дивись, і почуття потеплішають?

— Я — не маленька, щоб мене вмовляли.

— А я — не такий старий, аби вмовляти когось. У ліжку — ми завжди друзі… Чи не так?! — намагаюся взяти реванш уперше за останні дні, може, навіть тижні кошмарного протистояння зі своєю неймовірно впертою пасією. На мою долю, зізнаюся, випали не найприємніші часи… — Я ніколи не ставив перед собою таке завдання — вмовляти тебе. Але не каюсь, якщо так виходило: це — непогана школа для чоловіка середніх років…

— Мерзенно, проте… Ти знову намагаєшся використовувати мої слабкості?…

— Я їх неодмінно використаю, навіть оком не моргну, варто лише помацати…

— Чому ж… Я ніколи не робила секрету з того, що люблю секс. І тобі це відомо більше, ніж комусь. Ти завжди користувався цим! Але чи благородно це? Ти, мов старий лис, безпомилково відчуваєш, коли здобич — поруч, і ніколи свого шансу не втратиш. Навіть зараз: ще трохи завзятості — і я біля твоїх ніг. Ти ж це відчуваєш, правда?

— То якого дідька ми стирчимо тут, на холодному березі, цілісінький вечір, коли можна піти й лягти в ліжко?! Навіщо ці вибрики, якщо заздалегідь відомо ім'я переможця, і звуть його — секс, еге ж?

— А може, мені так цікавіше! Хоч, мабуть, уся справа в моїй жіночій натурі…

— Хай їй грець, твоїй мінливій натурі, непередбачуваній, мов пізня шведська осінь! І її ти ще смієш називати жіночою? Мені вона здається вкрай егоїстичною й нестерпно дурною!

— Боже… які закиди! Подумати тільки — і ця людина лише рік тому клялася мені у вічній любові! Що з вами, мілорде? Чи я вже вам не мила?

— Не називай мене дурними середньовічними титулами. Я не збираюся переглядати свої погляди на життя. Вони тобі чудово відомі.

— Тоді перестань обзиватися. Терпіти не можу, коли лаються. З батьком у нас теж так виходило: тільки-но він починав сваритися, я просто переставала його чути — зовсім! Він і розлючувався тому, що я здійснювала ті ж помилки, від яких батько намагався мене вберегти. Так і продовжувалося доти, доки я не пішла з дому. Звичайно, приємно, що ти чимось схожий на нього; адже кожна дівчинка все життя сумує за своїм татом, шукає щось батьківське у всіх зустрічних чоловіках. Думаю, Фрейд у даному випадку правий. Але все ж… Я б не хотіла, щоб ти у всьому був схожим на нього. Тоді у нас із тобою нічого путнього не вийде. Я просто втечу звідси, куди очі дивляться, як колись пішла з дому, зовсім ще юною. Врахуй, це може трапитися будь-якої хвилини. Тоді ти залишишся без мене.

Вона замріяно глянула на схід — у бік Росії, ніби намагаючись відчути тепло рідного вогнища через холодні простори Балтики. Я зрозумів — ми знову говоримо з нею різними мовами. Останні тижні між нами все вище піднімалася неприступна стіна непорозуміння, яку ми самі зводили з будь-якого підручного матеріалу: буденних сварок, непорозумінь та інших безглуздих дрібниць. Стіна зростала швидше, ніж могла б, і стала тепер фізично відчутною. Але ми все одно продовжували сподіватися на якесь диво — оте рятівне друге дихання…

* * *

Я згадав спекотну Венецію, куди ми подалися одразу ж після знайомства. Сп'янілі любов’ю, гуляли з Даринкою майже безлюдними вулицями під палючими променями італійського сонця, ховаючись від спеки в незліченних крамничках, чекаючи вечірньої прохолоди, щоб повеселитися в обраних нами вдень ресторанах; а пізніше вночі поверталися до себе під казковим пологом південного неба, милуючись загадковими зірками, які блимали нам по-змовницькому, обіцяючи божевільну ніч кохання.

Коли ми чимчикували містом, Дарина не пропускала буквально жодного магазинчика, і я вже за годину починав стомлюватися від такого ходіння, аж в очах рябіло; тож зазивав дівчину куди-небудь у тінь. «Вип'ємо бодай щось: я — пиво, а ти — що хочеш; або поласуй морозивом», — благав її. Однак морозиво вона бажала їсти на ходу і не давала затягнути себе в бар, доки не стомлювалася від шопінгу до чортиків.

Пам’ятаю, зазирає вона в чергову крамничку, а я чиню опір:

— Навіщо нам цей магазин? Давай пройдемося до каналу, пора вже нам промочити горло!

— Ні! — вперто капризує Даринка. — Ну, ходімо, ходімо сюди!

— Та навіщо воно тобі здалося? — противлюсь я. — У тебе ж усе є!

— Ні! — твердить вона. — Давай заглянемо сюди. Раптом тут є те, без чого я жити не можу, але сама про це ще не знаю!

Так вона мучила мене в спекотній Італії. І от зараз, у вогкій Швеції, продовжує знайомити мене з «принадами» горезвісної й загадкової жіночої натури. Я збираюся з думками, щоб якомога переконливіше викласти своє рішення; і нарешті видаю:

— Так ось тобі моє останнє слово: або ми одружуємося, або я з тобою більше не сплю!

Вона відповіла не одразу; присівши на березі, набрала в жменю студеної води й бризнула на мене, мовляв, схолонь!

— Сумно. А я думала, ми ще повеселимося. Від душі… Я не хочу заміж. Мені буде нудно з