Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

То знову:

— Отворіть, я ж гину! Боже, Боже, за що я так мучуся?! Боже мій, як мене тут не шанують, як мене поневіряють… Отворіть, пустіть!

Нарешті став бити з цілої сили руками у дверцята коробки.

І тоді охорона отворила нарешті ті дверцята і його першого звільнили від тої муки. Третій з черги був я. Коли отворилися дверцята моєї коробки, я впав напів притомний на чобіт одного з членів нашої охорони. Мене підняли, взяли мій клунок і ввели до великого, багатоповерхового дому.

Так відбувся мій вїзд у Москву на Лубянку.

Реєстрація і відтиски пальців. — Як виглядає ревізія на Лубянці. — Перша ніч у «боксі». — В камері ч. 29. — Відтяті й ізольовані від усього світу. — Порядок у камері. — Що нам найбільше дошкулювало. — Моральні терпіння. — Найстрогіша ізоляція і чим її пояснювали мої співвязні. — Страх за долю найближчої рідні доводить людей до одчаю. — Чи Лубянка дім мертвих? — Що означає несамовитий гук моторів? — Книжка — велика розвага. — Харч у Лубянці. — Чи можна зберегтися перед цингою?

Коли мене ввели напів притомного до середини, я побачив якісь круті коридори, в яких блимали різнокольорові світелка. За хвилинку я опинився в якійсь більшій кімнаті-канцелярії, де енкаведист-писар, з великим аркушем паперу в руках, перевів мою реєстрацію. Він питав про мої особисті дані і записував мої відповіді в поодиноких рубриках того аркуша. З тих питань залишилися мені в тямці тільки численні питання про те, чи і які звязки я мав з троцкістами, яку їх літературу читав і т. д. На всі ті запити я відповідав одне: що про троцкістів взагалі нічого не знаю, і енкаведист записував у дотичних рубриках спокійно: нєт. Після того зняв відтиски моїх пальців, що як я пізніше довідався робили з кожним новоприбулим вязнем.

Звідти повели мене до недалекої вузької кімнатки без вікон, зате дуже ясно освітленої. Єдиним меблем у ній був малий столик. Там я пройшов уже втретє від часу арештування (двічі проходив у Львові) дуже строгу контролю всіх своїх речей, до сорочки і підштапців включно. Я мусів, як і у Львові, скинути все, що мав на собі, і призначений до цієї процедури енкаведист оглядав та провірював якнайдокладніше кожну частину мого убрання, білизни та взуття. Особливо докладно і «фахово» провірював він усі рубці й рубчики в убранні, плащі та білизні, а при черевиках вовтузився напевно добрих 15 хвилин. Всю ту процедуру відбував він мовчки, не спитавши і не сказавши до мене за ввесь час ні одного словечка. Очевидно, згідно з приписами, що його обовязували, він у різних місцях мого убрання і плаща (під ковніром і всюди там, де сходилися грубші рубці, або де він мав якісь підозріння) прорізував жилеткою більший чи менший отвір та шукав за чим-небудь підозрілим: дрібним кусником паперу, якимнебудь олівцем, дротиком і т. п. Маленьку голку і шпильку, що їх я сховав був у Львові в рубцях біля кишень маринарки, як теж мікроскопійний кусочок олівця, схований у рубцях штанів, він знайшов відразу. Та це ще не все. Він з великою зручністю став відрізувати з моєї гардероби й білизни всі металеві чи скляні спинки й ґудзики і за короткий час зібрав їх повну мисочку. Після закінчення всього того обшуку, що забрав, думаю, 1. 30-2 годин часу, той же енкаведист заглядав мені ще в уста, в уха та в ніс, оглядав мене докладно в різних позах ззаду і спереду, сконтролював рукою все волосся на голові, а коли нічого підозрілого не знайшов, велів убиратися. Прикро було накидати на себе білизну й убрання без гудзиків, а штани треба було просто підтримувати руками.

Після того обшуку, що болюче вразив мою людську гідність, мене привели перед іншого типа, який спитав мене сухим голосом, чи я здоров. Я ще не отворив уст, щоб сказати, що мене палить у горлі і свербить усе тіло, як він сказав: «Нічево» — і мене певели далі.

Цим разом опинився я в купальні («бані») під тушем. Діставши кусочок мила, я вимився гарячою і зимною водою та чекав довго на свої речі, які піддано в міжчасі дезинфекції. Вкінці мені принесли всі мої речі, з яких ще бухала, пара. Я швидко убрався і мене повели знову коридорами та завели до маленької вузької кімнатки, подібної до тої, в якій я пройшов ту дивну процедуру з обшуком. Це була кімнатка також без вікон, але різнилася від попередньої тим, що попри стіну мала широку лавку, на якій лежав матерац, в куті маленький, прибитий до стіни столик. Така кімнатка має там назву «бокс», і до таких «боксів» дають т. зв. перехідних вязнів, або замикають туди і тримають по кілька днів тільки на хлібі й воді таких вязнів, що чимсь, нрогрішилися супроти порядку, установленого і затвердженого тюремним управлінням. Сюди принесли мені незабаром мищинку з якоюсь сухою кашою і, замість чаю, горнятко теплої води.

Було певно по півночі, але сон мене не брався. Мучила довго думка: Невже в оцій кімнатці, в якій важко навіть обернутися, прийдеться мені в цій тюрмі жити? І як довго може людина витримати в такій кімнатці без вікон без допливу свіжого повітря? Місяць, два, три? Пригадувалися різні описи тюремних мук-переживань у казаматах і льохах, що тягнулися не місяцями, а цілими роками, і ставало страшно. Боже, рятуй мене!

Нарешті я заснув, але мене вже вдосвіта збудив сторож-енкаведист і казав іти за собою. Ми йшли коридором, потім сходами вгору, потім знову коридором і врешті зупинитись перед якимись масивними дверми. Сторож отворив ті двері великим ключем і я ввійшов до середини тюремної камери. Перед собою побачив я пятьох мужчин, що всі впялили в мене свої очі. Самозрозуміло, що по переведеній ночі в «боксі», побачивши перед собою людей, я відітхнув з полегшою. Буду сидіти не самітний, а з людьми!

Приступивши до них ближче, я спитав їх російською мовою, де я та чи тут сидять всуміш політичні і кримінальні («уголовиі») вязні, чи тільки політичні. У відповідь я почув, що це Лубянка та що тут сидять тільки політичні. Наша камера — почув я — має число 29. Я зараз же представився кожному з вязнів. Як звичайно в таких випадках