Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

Йду до матері як на ешафот. Вона повертається до мене і блискає всмішкою — в погляді в неї море золота.

— Ну то як?— питає вона.

— Все гаразд,— відповідаю я.

Відтак ми й покинули цю гру з естрадою і кіно. Мені куди краще сидіти на лаві під дубами й дивитися на стежки, що в’ються навколо; я стежу, як умирає на овиді сонце, і спостерігаю людей, котрі живуть собі й лиха не знають.

Я сиджу довго. В такому вечорі треба надовше лишитися самому. Гудуть над головою жуки-рогачі, які люблять обсідати дубові стовбури, і я неначе бачу їхні важкі чорні тіла з могутніми оленячими рогами. Літають і кажани, безшумні й прудкі, і п’ють укохану свою темряву, вибираючи з неї комарів та метеликів. У парк ідуть хлопці й дівчата, і голоси їхні в цьому вечорі наче порцелянові. Побита порцеляна голосів, побита порцеляна смеркання, ніч над головою, зорі; грає музика з танцмайданчика розгульна й дурна — гопцюють там молодики й дівчата, завзято топчуть порцеляну вечора, і від того в душі моїй снується білий, як молоко, жаль.

Матері теж не сидиться в хаті. Виходить і сідає біля мене. Але зараз мені не хочеться цього. Іншого разу я був би щасливий від такої простої і гарної близькості — сьогодні ж я інакший. Адже вона не втерпить, щоб не розпитувати про брата, я для неї поки що тільки машина для інформації. Але вона мовчить. Еге, вона мовчить і не розпитує. Я скошую оком, і гарне тепло заливає мені груди: вона все-таки мовчить! В неї досить сили, щоб мовчати оце зараз, але в неї не досить її було, щоб не прийти на ту естраду. Сьогодні я навіть вдячний їй за те, адже відтепер я вільний. Зовсім вільний — мені дорога стає оця розмова дубів із зорями. Мені дорогий цей тимчасовий спокій, яка б зажурена не була мати.

Ми мовчимо, і в цьому наша неподільність. Як ніколи, ми близькі, і, щоб зберегти цю близькість, нам і треба отак мовчати. Я слухаю глухий шелест листя й кажанячих крил і розумію, чому це так. Я, здається, і справді набув для неї більшої ваги. Мабуть, розуміє це й той чудний «дід» у червоних чоботях, адже й «дід» залишився сам і зрозумів, що помилявся. Я всміхаюся, а мати сидить коло мене і, здається, не бачить ні мене, ані вечора.

Сьогодні вона теж якась не така. Погляд холодний, втомлений й ані тіні мого улюбленого золота; вона говорить обов’язкові речі, й обов’язкові речі кажу і я — брата нема й нема. Ми вже навіть повкладалися, клацнув вимикач; крізь вікно падає світло недалекого ліхтаря; знову пробудилися дуби й шумлять. Десь крикнула дівчина, якісь голоси, знову голоси, гавкає пес — мені здається, що той пес обов’язково має бути чорний. Я не сплю, бо навколо все напружене, надто нервово й часто повертається в ліжкові мати. Я думаю про сіру лавку під дубами, на неї спадає зараз роса; я думаю про своїх вуличних товаришів, можливо, цього вечора вони знову збиралися на каменях біля мосту і грали в свої безконечно нудні «зіпсуті телефони» чи «садівників». Над ними тремтіли зорі, гинули й народжувалися, і мої вуличні товариші й не відчули, що подорослішали. Я ж уже дорослий цілком, і в мені вже й тіні немає того болю, що відчув його кілька днів тому на естраді. Більше того, мені хочеться взяти матір за руку і, наче дівчинку, повести туди, на Завал, де нещодавно сиділи ми з братом. Але не на той бік, оброслий шумкою й тривожною ліщиною, а туди, до трави, моху і цмину. Туди, де надто сонця і де не можуть рости від того дерева. Ми б сіли на камінь: хай би зникли ніч оця й зорі, хай би запалало сонце, але хай не буде там жодного Пляжника чи роззявляки. Тільки ми вдвох — ось мій рішенець як судді. Я маю посидіти коло матері стільки, щоб усе з того берега (квіти, трава й камені) встигло прийти до її серця і заспокоїти його. Цілющі соки напоять відтак її думки, а запах квітів улагіднить. Змириться відтак вона з тим, з чим так важко змирюватися людині, але такий уже житейський закон. Іншого присуду я не знаю і, очевидно, не знатиму. Навіть тоді, коли стану такий, як вона, тобто коли серце моє обкипить від гострого, жалкого відчуття.

Голосно рипить ліжко. Що це вона, встає? Я розплющую напівсонні очі. Ну, звісно, брата все ще нема. Ледве втримую повіки, так болять вони мені: плакати хочеться від усього цього. Мати встає. Невиразний білий силует посеред кімнати. Шумлять за вікнами дуби. Вони, здається, у чомусь когось переконують. Але вони безсилі, вони тільки й можуть, що шуміти. Біла постать пливе по кімнаті. Гадає, що я сплю, — через це така тиха й безшумна. Бідна біла постать, котра так тяжко помиляється! Переступає поріг кімнати, але тут несподіванка: під ноги їй втрапляє котяча мисочка й гримить. Вона завмирає, та біла, чудна постать. Витяглася навшпиньки й наслухає: все-таки їй не хочеться турбувати мого сну.

Риплять двері, іржаво й голосно, вони наче навмисно такі іржаві й голосні. Знову завмирає, звівшись навшпиньки, біла, кудласта постать. Майже розмита тьмою і з темрявою на кінчику серця. І з дивними сльозами у тому серці, які затоплюють його! Я все це добре розумію, хай малий я і дурний, хай пілігрим я, котрий збирається на вічну мандрівку, але хто зна, чи збереться.

У сінях чути коротке металеве цвякання. Кров раптом заливає мені обличчя. Заливає тіло моє, постіль та подушку. Я тремчу. Раптово розумію,