Пол Гелліко - Томасина

це достеменно, кожен ранок шпитального хірурга починається з того, що він у супроводі одного-двох інтернів, медсестри-господині та цілого почту сиділок статечно ходить із палати до палати, вивчає температурні графіки пацієнтів, ретельно оглядає хворих, ставить їм діагнози, призначає ліки, знаходить для кожного хворого слово підтримки і взагалі — не тільки лікує, а й вселяє надію на зцілення. Після гостин такого лікаря в палатах стає світліше, радісніше та спокійніше, і кожен пацієнт відчуває в собі приплив нових сил для боротьби з недугою.

І знову Мак-Дьюї огортав гіркий смуток, коли послужлива уява раз за разом малювала цей образ цілителя, який відбився у його свідомості ще з дитинства: ескулап, який зціляє самою своєю присутністю, постать, від якої всі ангели смерті тікають, як сполохані птахи. Але ця мрія не прийняла його, і він, напевне, щоб помститися лихій долі, відкинув ласку та любов — далеко не останні засоби, коли йдеться про лікування братів наших менших.

Хвостаті пацієнти сиділи в бездоганно чистих клітках, де Віллі по десять разів на день міняв папір чи солому. Кожному поставлено діагноз, кожному призначено курс лікування, перев’язок, годувань і напувань, але далекий від сентиментів містер Мак-Дьюї приділяв їм рівно стільки часу, скільки повинен приділяти лікар хворому, — і жодної хвилини понад те! Підходячи до чергової клітки з пацієнтом, він бачив у ньому не більше, ніж особину конкретного біологічного виду, уражену певною хворобою, а з’ясування симптомів хвороби та її лікування були професійним обов’язком. Йому й на думку не спадало бачити в тваринах якихось молодших сестер чи братів, котрим, як і йому, судилося з’явитися на світ на кулі з каменю, води та грунту, яка носилася в космічній порожнечі; якихось родичів у неохопній родині всього сущого.

І, схоже, тварини це відчували, адже коли ветеринар проминав їхні клітки, вони ніяк не реагували на його появу, лише дивилися на нього сумовитими очима та сумно скаржились на біль, сопли, хрипіли, нявкали та скиглили.

Ветеринар і асистент дефілювали між клітками, і містер Мак-Дьюї за звичаєм оглядав своїх хворих, віддавав розпорядження Віллі Бенноку, кому, чого і скільки дати, приводячи його в якийсь несамовитий захват. Віллі до нестями обожнював цього рудого здоровенного безвірника, який вмів лікувати маленьких «звірят». До того ж, сьогодні серед пацієнтів нікого не треба було присипляти, і це неабияк тішило помічника, бо саме він грав роль виконувача вироків, коли містер Мак-Дьюї вирішував, що комусь краще вмерти, ніж мучитись далі. Прийнявши таке рішення, він його вже не змінював.

Віллі терпіти не міг цієї роботи, але ніколи не оспорював патронові накази, тому, озброївшись ласкою, пляшечкою хлороформу та ганчіркою, старався зробити все якнайшвидше, а потім швидше винести бездиханне тіло на купу відходів за лікарнею. Очі не бачать — серце не болить! Зробивши це, він звільняв себе від необхідності споглядати мертве тіло аж до самісінького вечора, коли приходила пора вмикати сміттєспалювальну піч, де крім відходів спалювалися приспані тварини.

— Для Сандерсонового пса збільш дозу препарату № 4, приїду — огляну ще раз… А якщо цей нахабний папужисько й далі волатиме як ненормальний, скрути йому в’язи — я дозволяю…

Мак-Дьюї взяв саквояж, куди Віллі, який і так уже чудово знав, в яку поїздку що береться, не чекаючи розпоряджень, поскладав спринцівки, шприци, клізми, аерозолі, дезінфікатори, вакцини, бинти, нитки, голки, марлі, пластирі та базовий комплект першої допомоги, вийшов з клініки, сів у машину і натиснув на газ.

Віллі дождався, коли машина промине Аргайлський проїзд і поверне на Хай-стріт, і з ледь помітною квапливістю пішов до кліток, де при його появі зчинився несусвітній ґвалт. Усе вищало, гавкало, гарчало, завивало, нявкало і верещало, радіючи поверненню свого улюбленця.

На зріст Віллі Беннок сягав своєму шефові до плеча. Він мав сімдесят років, і п’ятдесят із них він віддав служінню тваринам. Віллі працював тут до Мак-Дьюї, а коли той придбав цю практику, став працювати в нього. То був меткий, рухливий чоловічок з добрими очима, що випромінювали лагідність і ласку, з лисою головою та вінчиком ріденького волосся, що надавало йому схожості з католицьким ченцем.

І ось тепер настала Саме Та Пора. Шумно казилися пси, спинаючись на задні, голосно вітаючи свого улюбленця та раз у раз намагаючись дотягтися до нього хоч би кінчиками лап. Як навіжене верещало птаство. Здіймали хвіст трубою і терлися боками об решітки кліток у солодкому передчутті коти. І навіть ті собаки, що були надто хворі для подібного вияву почуттів, якщо не крутили хвостами, то примудрялися хоч бити ними по долівці.

— Тихо, тихо, — примовляв Віллі, не приховуючи насолоди, з якою він сприймав оцей шарварок. — Не всі нараз, не всі нараз! — Він зупинився біля клітки з гладкою таксою, взяв її на руки, і такса одразу ж забилася в істериці, завищала, зав’юнилася всім своїм тілом, стала лизати обличчя і врешті-решт зайшлась таким собачим облігато,[11] що перекрила всезагальну какофонію. — Тихіше, Хансі, тихіше… Не заводься ти так, бо зроблю запис у карточку, от побачиш. Лікар прочитає, що я брав тебе на руки, і завтра-післязавтра будеш удома…

І Віллі переходив від однієї клітки до іншої, даруючи кожній тварині любов, отой препарат, який не придбаєш у жодній аптеці, але від того не менш дієвий, аніж справжні ліки, і нічим не гірший за пігулки, які прописував ветеринар; отой помічний препарат, який значно підсилював цілющу дію звичних ліків. Тих котів і собак, які хворіли на легкі недуги, він випускав із кліток, ласкаво термосив їх та всіляко грався. Важкохворим чухав вуха й животи, а папузі почухав голівку. Віллі довго пестив тварин, намагаючись догодити кожному пацієнтові, і після того, як усі отримали належну їм порцію ласки, починалася звичайна буденщина лікування та одужання.

* * *

Ранок видався туманним, і місто було просякнуте запахом морської солі, до якого домішувалися запахи вугільного і торф’яного диму: містяни готували сніданки. Джип містера Мак-Дьюї минув вулицю, забудовану високими вузькими будівлями із сірими й білими стінами та шиферними крівлями, виїхав до гавані, де лінькувато плескалися сірі хвилі, проминув блакитний рибальський човен з невисокою щоглою і