Пол Гелліко - Томасина

носовим відсіком, ущерть заваленим кошиками для ловлі омарів, поплавками і тенетами, витраленими з морських глибин.

Ветеринар без особливого завзяття вдихав змішані пахощі моря та суші, бурхливого прибою та густих лісів, осель, людської присутності, не помічаючи ані польоту чайок, ані кривої лінії припливу, що бився у берег. Краса блакитного човна на тлі сірого плеса у перловому світанковому тумані, просоченому вранішнім сонцем, теж залишилася непоміченою. Джип прямував на північ. От він виїхав на Карандоу-роуд, проїхав старовинний горбатий міст через річку Ардарат, доїхав до розвилки біля Крімора та повернув ліворуч — туди, де бовваніли гори.

Проїхавши трохи, Мак-Дьюї побачив циганський табір, що розкинувся під горою на південному околі долини, і за кількістю димучих цівок та кінних фургонів дійшов висновку, що табір чималий. Він пригадав слова Мері-Руа, котра зі слів Джорді Мак-Набба розповіла йому і про циган, і про розмову констебля Мак-Кваррі з ними, й тут же, стенувши плечима, викинув з голови: його все це анітрохи не цікавило. Якщо поліція дозволила циганам зупинитися тут — що ж, на те вона й поліція. Мак-Дьюї був більше ніж певен, що недбале ставлення до коней та іншої звірини — звична справа для циган, котрі, за рідкісними винятками, й тепер, у наші дні живуть, як дикі звірі, та коли вже поліція дає добро, то чому він, Мак-Дьюї, має щось заперечувати. Ось такий дивний ветеринарний парадокс: лікар лікує тварин, а сам до них байдужий, як стіна.

Мак-Дьюї нізащо не прийняв би того аргументу (як не прийняв тоді, під час диспуту з Педді), що він — людина черства та бездушна. Раз по раз виставляючи наперед свою бороду, він доводив собі, що любить дочку Мері-Pya, і в цій любові — сенс його буття. Хоча й не виключав, що дочка — мабуть, єдине, що він любить у цьому світі.

Священик, з яким він полюбляв зійтися у філософському диспуті виключно через непередбачуваність його ходів і який чудово орієнтувався в різних питаннях — від богослов’я до поезії, — цього разу безкарно дозволив йому втекти від відповіді, і це Мак-Дьюї неабияк здивувало.

Преподобний був щиро переконаний, що не можна любити жінку і водночас лишатися байдужим до ночі й зоряного неба, які оповивають ореолом таємничості її присутність, або до сонця й свіжості, якими пахнуть її коси. Не можна любити дівчинку і при цьому байдужно позирати на польові квіти — вже прим’яті, прив’ялі, — які вона нарвала у полі за містом і принесла додому, стискаючи у вогкенькій долоньці. Тоді, казав Педді, потрібно любити й дворнягу, якого вона обожнює, і кішку, з якою вона не розлучається ні на мить, і навіть тканину, з якої зшите платтячко, що облягає її тільце. Преподобний переконував, що варто полюбити море в бурю, і ви вже не встоїте перед горами, чиї круті схили та засніжені вершини навівають думки про океан, який у самий розпал шторму раптом узяв та й скам’янів. Педді казав, що не можна любити літні дні, напоєні сонячною спекою, від якої все ваше тіло обіймає лінь, коли ти не любиш дощів, які вистуджують липневий жар; не можна любити пташиний політ — і залишатися байдужим до сплеску форелі чи лосося в озерній воді; не можна любити людину, її всю чи якісь її риси — і залишатися байдужим до тварин у лісах і полях; не можна любити тварин — і не помічати дерева й траву; не можна любити кущі та верескові зарості — і не любити квіти в луках та садку.

Дійшовши зазвичай до цього місця, він уривав свої потоки красномовства, які, коли вже бути чесним до кінця, і так вибивали Мак-Дьюї з сідла, і хитро переключався на справи земні та буденні. Мені важко збагнути, казав преподобний, як може чоловік любити все чи бодай навіть щось — і не любити Бога, не має значення, в якому сенсі — філософському, практичному, богословському чи й просто абстрактно. Цілком зрозуміло, що Мак-Дьюї у відповідь на цю його тираду лиш обурено форкав і заявляв, що поки Педді говорив високим стилем, слова його сприймались урочистіше і навіть переконливіше.

Пригальмувавши біля ферми Бірні, містер Мак-Дьюї вийшов з машини, гидливо поморщився і попрямував до кам’яних корівників. Смерділо з них просто нестерпно. Сам Фергус Бірні, сухорлявий власник ферми, якщо і був чистіший за своє господарство, то ця різниця була майже непомітна. Він зустрів ветеринара кислою міною, привітався і одразу ж перейшов до скарг:

— Знов Лиска занедужала. Ті ліки, що ви дали, — повний непотріб. Містере Мак-Дьюї, я був би вельми вдячний, якби ви віддали гроші за них.

Жодним словом не відреагувавши на фермерові претензії, Мак-Дьюї наблизив свою руду бороду до його мармизи настільки, наскільки дозволяв огидний сморід його тіла, і без зайвих церемоній проказав:

— Бірні, ви — брудний смердючий пес! У вашої худоби знов понос, і все тому, що ви живете брудніше за свиней, які купаються у власному лайні. Фергусе Бірні, я вас уже не раз попереджав. Зараз я забираю вашу ліцензію на утримання стада і молокоторгівлю, і поверну її тоді, коли цей свинюшник, який ви тут розвели, знову стане корівником.

Він вийшов надвір, зірвав бляху, що висіла при вході, та заховав її в кишеню. Бірні тупо дивився вслід Мак-Дьюї.

— За годину я вертатимусь назад, — сказав ветеринар. — Гукніть своїх лобуряк-переростків, помийте корівники, стійла, та й самі заразом сполосніться. І не забудьте помити худобу, щоб уся аж блищала! І не дай Боже, я знайду тут плямку бруду. Тоді я просто вмию руки, і нехай тоді вами займається констебль Мак-Кваррі, оскільки ваша діяльність загрожуєте здоров’ю громадян! Потрапите за грати, чи заплатите штраф — отоді знатимете!

Після Бірні Мак-Дьюї поїхав на ферму Джона Мейстока, що була далі в горах — ошатну, доглянуту ферму.

Він похвалив господаря, що той одразу сповістив про симптоми страшної хвороби — в одної корови ерширської породи була підозра на чорну ніжку, — і сказав, що потрібно негайно позбутися підозрілої тварини. Зробивши решті корів щеплення від недуги, він оголосив на фермі карантин — до з’ясування всіх обставин.

Потім Мак-Дьюї завітав на птахофабрику МакФерсона і заспокоїв гарною звісткою вдову