Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Міранди починало палати люттю, коли вона чула ці слова. Але це було не найгірше. Найгіршим стало те, що з часом мати почала з ним погоджуватися і говорити його ж словами.

Люсіль мотнула головою, наче відганяючи від себе якесь огидне видіння.

— Це було невимовно жахливо. Мені забракне слів, щоб описати те, що відбувалося у ті дні. Материні риси обличчя лишилися такими самими. Саме обличчя не змінилося. Але змінився його вираз. Це був вираз чужої людини, яка висловлювала думки Вільяма. Вона сказала мені, що подумує про те, щоби полишити студію. Що вже час вгамуватися, зажити спокійним життям. Повернутися до тих обов’язків, для виконання яких народжуються всі жінки: ростити дітей, дбати про чоловіка і про домівку. Колись їй це не вдалося, сказала вона. Удруге вона не повторюватиме тих самих помилок. Гаяння часу на егоїстичні забаганки лише завдавало болю. І не тільки їй, а й всім довкола. Тепер вона це добре розуміє. А потім якось Міранда побачила мою матір, що стояла посередині студії. Раніш вона розпочала роботу над портретом. Це було важливе замовлення, проти якого був Вільям. І тепер Міранда побачила, що полотно майже повністю знищено — порізане на смужки гострим шпателем. Мати твердила, що це вона його порізала. Сказала, що намагалася зупинитися, але не змогла. І висловила побоювання, що вона потроху втрачає розум.

— Вона дійсно втрачала розум, — похмуро зазначила Фібі. — Якщо точніше, то з неї виганяли її власний розум і намагалися замінити чужим.

— Скидалося на те, — підтвердила Люсіль. — Наче Вільям заліз у голову моєї матері та став керувати її думками. Того вечора мати з Вільямом мали піти на якусь вечірку. Спочатку мати не хотіла йти, бо була дуже засмучена. Але Міранді вдалося її заспокоїти. Вона сказала матері, що їй не слід згадувати про знищене полотно і йти з Вільямом у гості так, наче нічого поганого не трапилося. Порадила їй бути чарівною і приязною, дозволити Вільяму грати головну роль. А коли матір повернеться додому, то Міранда їй усе пояснить. І моя матінка дослухалася поради Міранди. Як тільки вона пішла, Міранда відвела мене вбік, щоб поговорити.

На якусь мить Люсіль замовкла, а потім продовжила:

— Інколи мені здається, що то була найцікавіша розмова у моєму житті. Міранда поводилася зі мною не як з дитиною. Навпаки — вона говорила зі мною як з рівнею, як зі спільницею. Як з людиною, здатного зрозуміти все, що вона скаже. Людиною, гідною довіри і поваги. Іронія полягала в тому, що тільки дитина могла повірити в те, що Міранда сказала мені того вечора. Повірити відразу ж і щиро. Вона сказала мені, що Вільям Ланкастер користується магією, щоб мати змогу панувати над моєю матір’ю, і є лише один вихід: самим застосувати проти нього магію, щоб зупинити його.

Вільяме!

«Вільяме!» — який байдужий і холодний спосіб починати лист! Саме в холодності та байдужості ти мене звинувачуєш, наче я не прагну всім серцем знову назвати тебе «мій любий»! Але ж як я можу це зробити, коли твої розум і серце проти мене? Як я можу назвати тебе милим, коли ти своїми вчинками та словами чітко даєш мені зрозуміти, що тобі не миле і не дороге те, що є милим і дорогим для мене?

О Вільяме! Як же ми до цього дійшли?

Як же змогла потьмяніти і згаснути наша любов — колись така сильна й яскрава? Невже вона і справді була не золотою, а просто мідною? Зробленою із простого, неблагородного металу, який не витримує випробування часом? Який не здатний повік залишатися блискучим і прекрасним, на якому легко утворюються подряпини?

«Нехай не буде перешкод для поєднання двох сердець, для поєднання двох умів!» — так сказав великий поет Вільям Шекспір. І тобі відомі ці рядки. Ти сам колись переписав цей сонет і подарував його мені. А тепер ти кажеш, що хочеш, аби ми керувалися тільки одним розумом — твоїм. Щоб між нами не було правдивого кохання, правдивих шлюбних уз — одне лише твоє панування і моя покірливість.

З усім цим на думці — як я можу тебе кохати? Як ти можеш кохати мене і водночас прагнути панування і покірливості? Якщо ти забереш мій розум, ти знищиш мою здатність любити тебе так само сильно, як забравши серце з моїх грудей.

О Вільяме! Благаю, повернися до мене таким, яким ти колись був! Люби мене такою, якою я є — як ти колись любив. Якщо ти зробиш це, то я зроблю для тебе все, що ти захочеш. Дай мені підтвердити ділом мої слова. Я не підведу тебе.

Ізабелла,

написано в Будинку з фресками, 23 серпня 1931 року.

Розділ 9

Пайпер треба було обговорити дещо стосовно клубу «РЗ», тому три сестри зібралися в клубі, коли Фібі повернулася від Люсіль зі шпиталю. Джил Таунсенд, новий директор, мав невдовзі приїхати, тож наразі у клубі були самі чаклунки.

— Тож, у двох словах, сталося так, що Ізабелла та Міранда обернули чаклунство Вільяма Ланкастера проти нього самого. Зіграли, так би мовити, на випередження.

— Як саме? — поцікавилася Пайпер.

— Удавши, що припинили боротьбу, — пояснила Фібі. — Щиро кажучи, це був дуже вдалий план. Переконавшись, що Міранда каже їй правду про використання Вільямом магії для досягнення своєї мети, Ізабелла сама придумала, як дати йому відсіч. Щоразу, коли вони були разом, вона була такою, як хотілося Вільяму: покірливою і відданою дружиною. Вона навіть погодилася вийти за нього заміж і полишити студію, але, звичайно ж, тільки після шлюбу.

А вночі вона потайки працювала, намагаючись якомога швидше закінчити отой портрет Вільяма Ланкастера, котрий ми з Пейдж бачили на стіні у студії під час святкового відкриття. Як тільки Ізабелла припинила сперечатися з Вільямом і вдала, що скорилася його волі, він послабив свій вплив на неї. І це дало їй та Міранді час для пошуку власного засобу протидії його планам.

— У чому конкретно цей засіб полягав? — спиталася Пейдж.

— Самого ритуалу я достеменно не знаю, — пояснила Фібі. — Гадаю, треба буде пізніше пошукати у «Книзі таїнств». Але сенс полягав ось у чому: як тільки Ізабелла закінчила портрет, Міранда Ненс наслала закляття, яке прив’язало до нього єство Вільяма — спіймало його у пастку. А потім вони з Ізабеллою взяли і замалювали портрет, немов запечатавши у ньому Вільяма.

— Отже, Міранда була відьмою? — спитала Пайпер.

— Люсіль ухилялася від прямих тверджень, — відповіла Фібі. — 3