Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

— А як мама? — питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна.

— Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепокоїлась i бiгала до сусiдiв питати про тебе. Iди.

Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою, а з хати — хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.

— Нарештi, — сказала вона з докором. — Ох, дiти, дiти... — пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.

— А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. — одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.

Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:

— Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?

— Iз цих, — похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

— То й добре, синку, що давав, — нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: — Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.

У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.

— Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?

— Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..

— Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i гладить рукою мою нерозумну голову...

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:

— Михайлику, ти нiчого не чуєш?

Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.

— Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? — дивується мати.

— Нi, — кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.

— Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, — так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. — Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.

Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

— Добрий ранок, тiтко Ганно! — бiля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.

— Добрий ранок, непосидо, — посмiхається мати. — Куди так зарання чешеш?

— До вас. Можна?

— То чом не можна?

Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.

— Це що за напасть з самого ранку на мене? — жартуючи, дивується мати.

— Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, — смiється Мар'яна, аж висяюючи зубами.

— Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.

— Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? — наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.

— Авжеж, правда, — охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.

— Якi в тебе