Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

class="p1">Дм. Донцов подав у першому числі відновленого журналу таке основне завдання „Літературно-Наукового Вістника”:

„Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація – ось завдання, до розв'язки котрого, разом з іншими, хоче спричинитися і відновлений „Літературно-Науковий Вістник”.

Згідно з такою заявою, Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя. З тим не хотіли погодитися обидва співредактори, прихильники інших партійно-політичних напрямків, і тому вони вийшли з редакції. Редактором „ЛНВ” залишився сам Дм. Донцов.

Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від командування УВО, а УВО під Крайовим Комендантом полк. Андрієм Мельником підпорядкувалася урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з „ЛНВістником”, який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже й не наладнано, і „ЛНВ” під редакцією Дм. Донцова залишився вже на далі самостійним органом. Проте „ЛНВ”, хоч і не бувши пов'язаний організаційно з УВО, став пропаґатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в формуванні націоналістичної ідеології. „Літературно-Науковий Вістник”, під редакцією Дм. Донцова, виходив до 1933 р., а від 1933 до 1939 р. – під скороченою назвою „Вістник”:

„Заграва” і УПНР

Побіч відновленого „Літературно-Наукового Вістника” почав у 1922 році, з ініціативи УВО, виходити ще один журнал виразно ідеологічно-політичного характеру – „Заграва”. Головним редактором цього журналу став Дм. Донцов, а співредакторами – тодішні члени Крайової Команди УВО Дмитро Паліїв, Василь Кучабський, Михайло Матчак, як теж; Володимир Кузьмович. У час відсутности полк. Коновальця в УВО (взимку 1923-24 р.) названі члени УВО заходилися творити при журналі „Заграва” окрему леґальну націоналістичну партію. Незабаром така партія справді постала під назвою УПНР, при чому для сторонніх це скорочення читалося „Українська Партія Національної Роботи”, а для її членів і втаємничених це означало: „Українська Партія Національної Революції”. Тому то повну назву партії писано завжди в формі: „Українська Партія Національної Р(оботи)”.

До проводу УПНР були обрані такі особи: посол Самійло Підгірський – голова, Дмитро Донцов – секретар, членами керівництва партії були Володимир Кузьмович, Дмитро Паліїв, Остап Луцький. Замітнішу ролю в УПНР відігравали Володимир Кохан, Дмитро Левицький, Роман Сушко, Іван Кедрин-Рудницький, Мілена Рудницька, Ярослав Цурковський та інші. Це була спільна галицько-волинська партія націоналістичного напрямку. Але вона проіснувала недовго.

В літі 1925 року заходами Дм. Палієва члени УПНР, крім Підгірського і Донцова, об'єдналися з автономістичною групою „трудовиків” і радянофільською групою „незалежних” трудовиків в нову політичну партію, в „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО).

Політичні розрахунки Дмитра Палієва, що націоналістична група „загравістів”, влившися в УНДО, надасть цій новій партії лінію принципового самостійництва, не здійснилися. Здійснилися за те передбачення і перестороги Донцова, що злиття з політично хиткими елементами доведе УПНР до самоліквідації.

Український університет в підпіллі

У формуванні політичної думки студентство відігравало завжди важливу ролю. Так само і в формуванні української націоналістичної ідеології та українського націоналістичного руху важливу ролю відігравало студентство.

У вир політичної боротьби за українські національні інтереси втягнула українське студентство вже сама політична ситуація, створена на західньоукраїнських землях польськими окупантами.

Боротьба за український університет у Львові почалась іще за часів австрійської окупації Галичини і вже тоді вона скеровувалась проти поляків. Під тиском українських вимог, австрійська влада поступалася крок за кроком, погоджуючись на щораз більшу розбудову українського шкільництва, з високими школами включно.

Протиставилися тому вперто й злобно поляки. Запроваджений поляками піляхетсько-панщизняний лад, що його застала Австрія при забранні Галичини в 1772 р., поміг полякам закріпити за собою політичні впливи на західньоукраїнських землях, так що й під австрійською окупацією польська меншість панувала над великою більшістю українських автохтонів.

Свої політичні впливи в австрійській державі поляки використовували насамперед для того, щоб не допустити до вирощування нової української інтеліґенції як провідної сили національного відродження галицьких українців. Заснований у 1784 р. австрійським цісарем Йосифом II університет у Львові проіснував до 1805 р. і був опісля відновлений цісарем Францом І в 1817 р. Польська інтеліґентська верхівка захопила керівництво університету в свої руки. Всіма можливими засобами, законно й беззаконно, поляки протиставилися допущенню в університет української мови, як викладової, а так само не допускали на українські катедри українських професорів. Університет – це святиня науки, але університет в українському Львові став, з вини поляків, тереном завзятої політичної боротьби українського студентства проти польських оборонців безпросвітности. Боротьба ця була окроплена й освячена кров'ю українських студентів.

По окупації Західньої України в 1919 р., поляки завершили свій „наступ темряви” проти українського високого шкільництва повним спольщенням львівського університету. Вони зліквідували всі українські катедри, що існували на цьому університеті за Австрії, та розпорядили, що на університеті можуть студіювати тільки громадяни польської держави, які відбули військову службу в польській армії.

З уваги на такий стан українці ухвалили закласти у Львові свій приватний університет. Реалізацію цього задуму перебрало на себе Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, членами якого, як неофіційної української Академії наук, зорганізованої на західньоукраїнський лад були не тільки українські, але й визначні західньоевропейські вчені. Управа НТШ проголосила 20-го вересня 1919 р. вписи до цього приватного українського університету, повідомивши водночас польську владу про його відкриття. Але уряд відновленої польської держави 20-століття пішов слідами середньовічних ворогів поступу й науки та заборонив відкрити приватний український університет.

Не добившись урядового дозволу, українці вирішили втримувати тайний український університет у Львові. На спробу проводити університетські виклади явно, не чекаючи на офіційний дозвіл, польська влада відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади університетських курсів почалися восени 1919 р. і проіснували до липня 1920 р., а тоді переорганізовано курси на зразок західньоевропейських університетів.

Український тайний університет у Львові мав три факультети: філософічний, правничий та медичний, а згодом ще й четвертий – технічний, разом 54 катедри, на яких у 1921/22 академічному році студіювало 1.258 студентів. Правничий і філософічний факультети мали всі чотири роки викладів, а медичний і політехніка – тільки два перші, так, що студенти цих двох останніх відділів мусіли закінчувати свої студії за кордоном. Як показала практика, всі закордонні університети визнали український тайний університет рівнорядним із західноевропейськими високими школами та без застережень зараховували студентам роки викладів, прослухані в українському університеті. Першим ректором тайного українського університету став проф. д-р Василь Щурат,