Агата Крісті - Таємниця індіанського острова

нетерпіння. Генерал Макартур, суддя походжали терасою і наче з примусу обмінювалися побіжними зауваженнями щодо міжнародного становища. Віра Клейторн і Філіп Ломбард вибралися на вершину острова. Там вони, на свій подив, виявили Уільяма Генрі Блора — він тужливо дивився на берег.

— Я вже давно виглядаю моторного човна, — відповів Блор на їхнє мовчазне запитання, — але човен іще не вийшов.

— Девон — спляче царство. Тут усі події відбуваються із запізненням, — посміхнулася Віра.

Філіп Ломбард пильно дивився у відкрите море.

— Як подобається вам погодка? — спитав.

Блор глянув на небо.

— Гадаю, погода буде гарна.

Ломбард присвиснув:

— Коли хочете знати, ще сьогодні зніметься вітер.

— Невже й шторм? — спитав Блор.

Знизу долинув гучний удар гонга.

— Кличуть снідати, — мовив Ломбард. — Вельми доречно.

Повертаючись до вілли, Блор роздумливо говорив Ломбардові:

— Ви знаєте, Ломбарде, ніяк не доберу, навіщо цей молодик заподіяв собі смерть? Усю ніч думав про це.

— А ви можете запропонувати якусь іншу гіпотезу? — відповів Ломбард.

— Я хотів би почути якісь доводи. Насамперед, хоча б дізнатися про мотив учинку. Адже він був, я б сказав, не з нужденних.

З вітальні їм назустріч вийшла Емілі Брент:

— Човен уже вийшов?

— Ні ще, — відповіла Віра.

Вони ввійшли до їдальні. На буфеті у величезному блюді шкварчала яєчня з беконом, стояли чайник і кофейник. Роджерс притримав перед ними двері, а коли вони пройшли, причинив їх.

— Роджерс виглядає сьогодні зовсім хворим, — відзначила Емілі Брент.

Доктор Армстронг відкашлявся:

— Ви маєте сьогодні бути поблажливими до обслуговування. Роджерсові довелося самому готувати сніданок. Місіс Роджерс… е-е… не спроможна була допомогти йому.

— Що сталося з нею? — невдоволено запитала Емілі Брент.

— Почнемо сніданок, — ніби не почувши, промовив Армстронг. — Яєчня захолоне. Пізніше нам треба буде дещо обговорити.

Гості наповнили тарілки, налили собі кави, й сніданок почався. Розмовляли хто про що — про останні новини, міжнародні події, спорт, останню появу лохнеського чудовиська, тільки не про острів.

Коли тарілки спорожніли, доктор Армстронг трохи відсунув од столу крісло, поважно відкашлявся й почав:

— Я вважав за краще повідомити вам сумну новину після сніданку: місіс Роджерс померла уві сні.

Гості в один голос зойкнули.

— Який жах! — мовила Віра. — Це вже друга смерть на острові!

— Гм-гм… вельми знаменно, — зауважив суддя тихим, чітким голосом, роздивляючись довкола вузенькими оченятками. — А від чого настала смерть?

Армстронг стиснув плечима:

— Важко відразу визначити.

— Для цього потрібно зробити розтин тіла?

— Звичайно, видати свідоцтво про смерть я не зміг би. Адже я не лікував цю жінку й не обізнаний зі станом її здоров'я.

— Вона взагалі мала надто збуджений, сполоханий вигляд, — сказала Віра. — До того ж, минулого вечора вона зазнала неабиякого зворушення. В неї, либонь, серце не витримало, докторе?

— Серце в неї таки спинилося, — сухо відповів Армстронг, — та суть у тому, чим це було викликано.

— Докорами сумління, — сказала, як ножем відрізала, Емілі Брент, і всі заціпеніли від жаху.

— Що ви маєте на увазі, міс Брент? — звернувся до неї Армстронг.

— Ви самі чули, — суворо відповіла стара діва, — її обвинувачено в тому, що вона разом зі своїм чоловіком навмисно вбила свою хазяйку — літню жінку.

— І ви ладні вважати…

— Так, я вважаю, що це правда. Всі ви були свідками її поведінки вчора ввечері — вона перелякалася на смерть і тут-таки знепритомніла. Злочин викрили, і вона цього не знесла. Вмерла від остраху.

Армстронг недовірливо похитав головою.

— Цілком імовірна теорія, — мовив він, — та прийняти її на віру, нічого не відаючи про стан здоров'я померлої, не можна. Якщо в неї було хворе серце…

— Найімовірніше, це була кара божа, — твердо вимовила Емілі Брент.

Усі були шоковані такою безапеляційністю.

— Це вже занадто, міс Брент, — невдоволено проказав містер Блор.

Стара діва згорда підвела голову, очі в неї фанатично палали:

— Ви не можете повірити, що гнів божий карає грішника? А я в цьому певна!

Суддя погладжував підборіддя:

— Шановна моя міс Брент, — мовив насмішкувато, — виходячи зі свого багаторічного досвіду, можу засвідчити, що провидіння лишає саме нам, смертним, карати злочинців. Ця робота часто-густо ускладнюється тисячами перешкод, та іншого, надійнішого шляху, на жаль, немає.

Емілі Брент тільки знизала плечима. В розмову вступив Блор:

— А що вона їла й пила вчора ввечері перед тим, як лягла спати?

— Нічого, — відповів Армстронг.

— Нічого? Навіть чашки чаю? Чи склянки води? Та чай напевно пила.

— Роджерс запевняє, що нічого не їла й не пила.

— Він ще й не таке міг би сказати, — мовив Блор, і так багатозначно, що доктор підозріливо глянув на нього.

— Ви так думаєте? — звернувся до нього Ломбард.

— Безперечно. А чом би й ні? — відворкнув Блор. — Усі ми чули цей обвинувальний акт учора ввечері. Може виявитися, звичайно, що це маячня божевільного! А з другого боку, хіба це не може бути правдою? Уявімо собі на якусь мить, що Роджерси справді ухекали стару хазяйку. Що з цього випливає? Вони відчували себе я цілковитій безпеці, й раптом…

Віра перебила його.

— Мені здається, що місіс Роджерс ніколи не відчувала себе в безпеці, — тихо промовила вона.

Блор докірливо подивився на Віру — мовляв, що з жінки візьмеш.

— Воно, може, й так, — вів далі. — Та в усякому разі, вони були певні, що їм нічого не загрожує. І раптом учора ввечері цей загадковий псих виказує їхню таємницю. Що відбувається далі? У жінки здають нерви. Пригадуєте, як чоловік припадав біля неї, коли вона опритомніла; і справа тут не в чоловічій турботі, ні! Він відчувався, мов лин на сковороді. Аж трусився, що вона обмовиться. Отже, вони вчинили вбивство. І коли слідчі органи почнуть доскіпуватися, як з ними буде? Десять шансів проти одного, що жінка розколеться. В неї не вистачить нахабності заперечувати все, брехати, доки не відчепляться. Вона — жива небезпека для свого чоловіка. Он що. З ним же — все гаразд. Він байдужо брехатиме аж до страшного суду, та ось у жінці він не певний: розколеться, і йому каюк, І він підсипає велику дозу снотворного в її чашку — тепер певен, вона замовкне назавше.

— На нічному столику не було чашки, — сказав Армстронг, — я спеціально подивився.

— Ще б пак, — презирливо пирхнув Блор. — Тільки-но вона випила зілля, він прибрав чашку, блюдце й ретельно вимив їх.

По короткій паузі втрутився в розмову Макартур.

— Може, й так, — промовив невпевнено, — але мені важко повірити, що чоловік здатний отруїти свою дружину.

Блор глузливо реготнув:

— Коли загрожує зашморг, хіба тоді до сентиментів?

Настала тиша. По хвилині розчинилися двері й увійшов Роджерс.

— Я можу вам бути