Ян Віктор Бжехва - Академія пана Ляпки

клешнями. їх було дуже багато. Куди більше, ніж жаб. Деякі з них геть запарилися й розчервонілись, ніби їх скупали в окропі.

Від цієї журливої процесії не можна було відвести очей. Та я вчасно згадав про бідолашних риб, що лишилися без води, й, вибачившись перед Царівною-жабою, хотів був бігти, але мене зупинив її благальний голос:

— Адасю, зачекай-но! Пам'ятаєш, я дала тобі ключика? Він мені зараз дуже потрібен. Без нього я не попаду до жодної з казок. Прошу не для себе, а в ім'я цих нещасних: верни ключика.

— Ключика? — перепитав я.— Ключика? Я залюбки верну. Він мені зовсім не потрібен. Тільки ж треба згадати, де я його подів. Здається, він лишився в пана Ляпки. Стривай, я зараз гайну до нього.

Я не знав, із чого почати. Мені щиро хотілося допомогти жабам, та більше непокоїло, що буде з рибою. Я помчав до академії. Дорогою мене зустріли хлопці, і я про все розповів їм. Рибу вони взяли на себе.

Пана Ляпку з них ніхто не бачив. Я гасав по всій академії, та ні в кабінеті, ні в класах, ні в залі, ні на кухні його не було. Тоді я зійшов на горішній поверх і зазирнув до лікарні хворих речей.

Пан Ляпка був там. Але що він робив, годі навіть уявити. Крихітний, не більший за Хлопчика-мізинчика, він, ухопившися ніжками й ручками за маятник, навчав годинника ходити. Пан Ляпка розгойдувався на маятнику, як на гойдалці, й без упину вигукував:

— Тік-так, тік-так, тік-так!

У цю мить годинник заходився вибивати час, і пан Ляпка підхопив густим басом:

— Бім-бам-бом!

Побачивши мене, він зіскочив з маятника й тут-таки, у мене на очах, виріс.

— Завжди ви заважаєте! — буркнув він сердито.—

Чого тобі? Хіба не бачиш — мені ніколи, я навчаю годинника розмовляти.— Але зразу ж опанував себе і, як звичайно, ласкавим голосом сказав: — Даруй, Адасю! Не дивися на мене так. У всьому винен підлий Філіп. Він мене згубить. Я став меншати. Мені дедалі важче боротися за свій зріст. А тут ще одна неприємність. У мене в кишені спалахнули пломінці свічки. Довелося заливати їх водою. Важко все це, ой як важко! Благаю, нікому про це не кажи. Гаразд? А що тебе привело до мене?

Я розповів панові Ляпці про те, якого лиха він заподіяв, вибравши воду із ставка, й попросив вернути мені ключика.

Моє сповіщення неабияк засмутило його.

— Жаль! Ой жаль! — зітхнув він.— Жаби не будуть більше складати нам вірші. Та мені не лишалося нічого іншого. Якби я не загасив вогників, до пня згоріла б уся академія. Доведеться зробити собі вогнетривку кишеню. Що ж його вдіяти з рибою? Гаразд, щось та придумаєм!.. Але ж ти просив віддати тобі ключика... Зараз... Зараз...

Він занишпорив у кишенях.

— Знаєш,— сказав він пошепки,— в мене ще одна неприємність. Після історії з Філіпом поглибшали мої кишені. Я ледве дістаю дна... Ось, нарешті знайшов твого ключика. На, передай Царівні-жабі й вибачся за мене.

Він знову ухопився за маятник і почав розгойдуватись, повторюючи:

— Тік-так, тік-так, тік-так!

Я гайнув до парку й поклав ключика Царівні-жабі до ніг.

— Я тобі дуже вдячна,— сказала Царівна-жаба.— А в нагороду візьми собі Жабеняточко-послухняточко. В скрутну хвилину воно стане тобі в пригоді.

Царівна-жаба сказала кілька слів по-жаб'ячи. З величезного жаб'ячого табуна вискочило малесеньке, завбільшки з муху, жабеня. Воно було яскраво-зеленого кольору й вилискувало, як полаковане.

— Візьми його,— сказала Царівна-жаба,— заховай у своїй чуприні й щодень давай йому по одному рисовому зернятку.

Я посадив жабенятко собі на голову — воно враз сховалося в моїй чуприні,— подякував Царівні й, перестрибуючи через жаб та раків, подався до ставу. Там я побачив пана Ляпку в гурті хлопців. Вигляд у нього був такий, як звичайно, тільки на зріст він став менший.

За його наказом хлопці принесли кілька великих кошиків і склали в них рибу.

— За мною! — скомандував пан Ляпка.-Згинаючись під вагою кошиків, ми пройшли каштановою алеєю, продерлися крізь малинник і вийшли до огорожі. Пан Ляпка зупинився перед хвірткою з написом «Казка про рибалку та рибку» й відімкнув замка. Ще здаля ми побачили рибалку, що стояв на березі моря й ловив неводом рибу. Рибалка усміхнувся й, не виймаючи з рота череп'яної люльки, привітався з нами.

Ми випустили рибу в море, а потім за порадою рибалки скупалися. День видався жаркий, і вода була тепла.

Коли ми вернулись до ставу, жаб і раків там уже не було. В рідкому мулі повзали самі черви та равлики.

Раптом над нами з'явився Матеуш. Він був дуже схвильований і щосили кричав:

— Ага, увна улька! Ага, увна улька!

Пан Ляпка перший здогадався, в чому річ, і поглянув на небо. Відтак він теж заволав:

— Увага! Надувна кулька!

Високо в небі з'явилася маленька цяточка. Вона швидко наближалась, і невдовзі ми побачили блакитну кульку з прив'язаним до неї кошичком.

Пан Ляпка дуже зрадів, задоволено потирав руки й весь час приказував:

— Моє око повертається з Місяця!

Коли кулька опустилася, пан Ляпка відклеїв пластир і вставив око на місце.

— Ні! Це щось неймовірне! — вигукнув він, аж захлинаючись від захоплення.— Такого ще нікому не випадало бачити! Ну й чудеса! Життя на Місяці чарівніше за будь-яку казку.

Ми заздрісно дивилися на пана Ляпку, а він не міг натішитися картинами, що їх зафіксувало його око, побувавши на Місяці.

Та ось пан Ляпка заспокоївся і сказав:

— Казка про мешканців Місяця затьмарить усі казки на світі! Ви тільки майте терпіння.

— А може, ви розкажете її зараз, пане професор? — запропонував Анастазі.

— На все свій час! — відповів пан Ляпка.— Тим паче, казкам. А тепер ходімо обідати. Після обіду я прочитаю вам сон, що наснився Адасеві Незгодці.

Почувши про це, хлопці дуже зраділи. Ми швиденько пообідали й зібралися в шкільному залі.

Пан Ляпка сів на кафедру, розгорнув грубу книжку, в якій було зібрано кращі сни, й почав читати:

Сон про сім склянок.

Мені снилось, що я прокинувся.

Пан Ляпка обернув усі стільці, столи, ослінчики, ліжка, вішалки, шафи та інші речі на хлопчиків, отож усіх нас стало понад сто душ.

— Сьогодні ми поїдемо в Китай,— повідомив пан Ляпка.

Я визирнув у вікно. На подвір'ї стояв маленький поїзд, злагоджений із сірникових