Ян Віктор Бжехва - Академія пана Ляпки

коробочок, а за паровоза правив блакитний емальований чайник. Він був на колесах, і з нього валувала пара.

Ми сіли до вагончиків, і, хоч як це дивно, всі помістилися.

Пан Ляпка осідлав чайника, й поїзд дав сигнал рушати.

Раптом небо вкрила велетенська хмара. Налетів страшний вітер і перевернув усі вагони, тобто сірникові коробочки.

Надходила страшна гроза.

Тоді я подався до кухні, дістав із буфета сім склянок, поставив на тацю, витяг із комірчини стару драбину й виніс усе це на подвір'я.

Пара, що валувала з чайника, сягала хмари. Хмара загрозливо росла на очах, і пан Ляпка даремне намагався заткнути носик чайника пальцем.

— Адасю, порятуй мого поїзда! — вигукнув пан Ляпка, підстрибуючи разом із кришкою чайника.

Я прихилив драбину до стіни й, тримаючи лівою

рукою тацю із склянками, подерся на дах академії.

Коли я виліз на найвищий щабель, драбина раптом видовжилась, сперлася на хмару, і я легко дістався до неї рукою.

Я взяв ложку,— її я теж прихопив на кухні,— й заходився подрібнювати хмару.

У першу склянку я зібрав дощ, у другу зшкріб і зсипав сніг. Третю склянку я виповнив градом, четверту — громом, п'яту — блискавкою, шосту — вітром.

Так у склянках опинилась уся хмара, я зібрав її з неба, як збирають вершки з молока, й небо зразу проясніло.

Я тільки не розумів, навіщо мені сьома склянка.

Коли я спустився додолу, поїзда вже не було. Хлопці перетворилися на срібні виделки й лежали рядочком на землі.

Тільки пан Ляпка й досі сидів верхи на чайникові, силкуючись заткнути йому носика.

Я поставив тацю з сімома склянками на траву й накрив хустинкою, як роблять факіри в цирку.

— Що ж ти наробив! — закричав пан Ляпка.— Ти вкрав хмару. Тепер ніколи не буде ні дощу, ні снігу, ба навіть вітру. Ми загинемо від посухи й спеки.

Я позирнув у небо. На ньому не було ані хмарини. І тут я збагнув, що це не небо, а блакитний емальований чайник, точнісінько такий, як і той, що на ньому сидить пан Ляпка, тільки набагато більший. Із чайника на землю струменіло сонячне проміння, певніше, золотий окріп. Спека ставала нестерпна.

Пан Ляпка не витримав і заходився швидко роздягатись, проте на ньому було стільки сюртуків, що роздяганню, здавалось, не буде кінця-краю. Раптом я помітив, що із чуприни пана Ляпки заклубочився дим.

Я злякався, що пан Ляпка згорить, і, схопивши з таці склянку з дощем, вилив панові Ляпці на голову.

Ринула злива. Вона йшла знизу догори, ніби водограї, що били із землі.

— Снігу! — волав пан Ляпка.— Снігу, бо згорю!

Я схопив другу склянку, зачерпнув ложкою снігу й заходився обкладати панові Ляпці голову.

Несподівано сніг почав розлітатись по парку. З-під снігу вискочили срібні виделки й, стрибаючи, як очманілі, взялися грати в сніжки. Я впізнавав у них по черзі то Артура, то Альфреда, то Анастазі, то ще когось із хлопців.

Виделки підняли таку віхолу, що годі було хоч щось розгледіти. І я вирішив здмухати сніг вітром. Я взяв третю склянку й вихлюпнув із неї весь вітер.

Такого вітру я ніколи досі не бачив. Він налітав одночасно з усіх боків і здмухував геть усе, що траплялося йому на путі. Він розвіяв сніг і підкинув виделки так високо, що вони зависли в небі, як зорі. Стало дуже холодно. Я позирнув на пана Ляпку і в першу мить навіть не впізнав його. Він перетворився на сніговика й весело наспівував:

Дід Мороз через ліс

Везе снігу повен віз!

Я подумав, що пан Ляпка відморозив собі глузд і, вхопивши чайника, вилив йому на голову весь окріп.

Сніг розтав, потеплішало, й пан Ляпка розквітнув.

Спочатку на ньому з'явилися бруньки, потім листя, а далі його голову й руки вкрили проліски. Він зривав їх з себе, голосно прицмокував, їв і на весь голос виспівував:

Коли я поїм всі квіти,

Мине осінь, буде літо.

Та доброго гумору вистачило ненадовго. Бджоли, принаджені квітами, обсіли пана Ляпку з усіх боків, і не одна, мабуть, ужалила, бо він заскімлив, і з очей йому потекли великі краплі густого меду.

Не гаючись, я вхопив четверту склянку, із градом. Град був як великі шротини.

Я висипав град на долоню й заходився натирати ним панові Ляпці голову. Йому зразу покращало.

В цей час емальований чайник у небі перевернувся закіптюженим дном донизу.

Запала темрява. Тільки срібні виделки яскраво ряхтіли.

Тоді я дістав із п'ятої склянки блискавку й застромив її в землю.

Вона давала стільки світла, що було видно як удень.

— Я б охоче щось уже з'їв! — сказав мені пан Ляпка.

У мене нічого більше не було, крім склянки з громом.

— Чудово! — вигукнув пан Ляпка.— Хіба є щось смачніше за грім! Давай-но його сюди!

Я дістав грім і простяг панові Ляпці. Це була велика червона куля, схожа на плід гранату.

Пан Ляпка дістав із кишені складаного ножика, здер із грому шкурку, поділив на часточки і з насолодою з'їв.

Нараз пролунав оглушливий гуркіт. Пан Ляпка вибухнув і розлетівся на тисячу дрібнесеньких шматочків. Кожен із них перетворився на маленького пана Ляпку. Вони весело витанцьовували на траві й сміялися.

Я взяв одного з них, посадив у сьому склянку й відніс на кухню.

Коли це, волаючи казна-що, крізь кватирку влетіли срібні виделки, оточили мене з усіх боків, і дві з них, здається, Антоній та Альберт, стали видирати маленького пана Ляпку.

Я вилучив мить, поставив склянку в буфет і хряснув дверцятами.

Саме тут я й прокинувся.

Біля мого ліжка стояв уже справжній пан Ляпка. Він роздивлявся моє сонне люстерко й, посмикуючи брови, бурмотів:

— Сон про сім склянок... Сон про сім склянок. Ну й ну!»

********************************Анатоль і Алойзі********************************

У вересні не вщухали зливи. Ми не витикали носа з дому, гратися в парку й на майданчику стало зовсім неможливо. Пан Ляпка був похмурий, мовчазний. Одне слово, в академії запанувала нудьга.

Якось увечері пан Ляпка сказав, що не може жити без метеликів та квіток, отож лягатиме спати раніше.

Ми з ним попрощалися й собі подались до покоїв.

— Мені нудно,— зітхнув один з Альфредів.

— Як на мене,— раптом сказав Артур,— пана Ляпку спіткало нещастя. Ви помітили, що він став менший на зріст?

— Авжеж, авжеж! — підтакнув один з Антоніїв.— Пан Ляпка