Болеслав Прус - Фараон

— О Ашторет!.. П’ятнадцять талантів?.. Це такі великі гроші, що я мушу сісти і добре про це подумати.

— То сідай.

— За талант, — мовив фінікієць, зручно вмощуючись на стільці, — можна купити двадцять золотих ланцюгів, або шістдесят гарних дійних корів, або десять рабів для чорної роботи, або одного раба, що вміє грати на флейті чи малювати, а може, навіть і лікувати. Талант — це велике багатство!..

Царевич блиснув очима.

— Коли в тебе немає п’ятнадцяти талантів… — перебив він

лихваря.

Переляканий фінікієць миттю зсунувся з стільця на підлогу.

— Хто в цьому місті, — вигукнув він, — не матиме грошей, якщо ти зажадаєш їх, о сине сонця!.. Правда, я злидар, моє золото, коштовності й усі оренди не варті твого погляду, царевичу. Але коли я обійду всіх наших купців і скажу, хто мене послав, то на ранок ми добудемо п’ятнадцять талантів, хоч би й з-під землі. Якби ти, ерпатре, став перед сухою смоковницею і сказав: «Дай грошей!» — то й вона заплатила б відкуп… Тільки не дивись на мене так, сине Гора, бо в мене стискається серце й плутаються думки, — мовив фінікієць благальним голосом.

— Ну, сідай уже, сідай, — усміхнувся царевич.

Дагон підвівся з підлоги і ще зручніше вмостився на стільці.

— А на який строк тобі потрібні ці п’ятнадцять талантів, ерпатре?

— Думаю, на рік.

— Скажемо відразу — на три роки. Тільки його святість фараон міг би повернути за рік п’ятнадцять талантів, а не молодий царевич, який щодня мусить приймати веселих вельмож і гарних жінок. Ох, ці жінки!.. Чи правда, дозволь тебе спитати, що ти взяв до себе Сару, доньку Гедеона?

— А який ти хочеш процент? — перебив царевич.

— Дрібниця, про яку не варто й говорити твоїм священним устам. За п’ятнадцять талантів ти даси мені п’ять талантів на рік, а за три роки я всі гроші зберу сам, так що ти навіть не знатимеш про це.

— Ти даси мені сьогодні п’ятнадцять талантів, а через три роки візьмеш тридцять?

— Єгипетський закон дозволяє, щоб сума процентів дорівнювала сумі позички, — відповів, зніяковівши, фінікієць.

— А це не забагато?

— Забагато?.. — вигукнув Дагон. — Кожен вельможний пан має великий почет, великі маєтки і платить тільки великі проценти. Я посоромився б правити менше з наступника трону, та й ти сам міг би наказати, щоб мене побили киями й вигнали з двору, якби я зважився взяти менше…

— Коли ж ти принесеш гроші?

— Принести?.. О боги, це не під силу одній людині! Я зроблю краще — я сплачу всі твої борги, царевичу, щоб ти навіть не турбував себе такими нікчемними справами.

— Хіба ти знаєш, кому я повинен платити?

— Та ніби знаю, — відповів недбало фінікієць. — Ти хочеш послати шість талантів для східного війська; це зроблять наші банкіри в Хетемі і Мігдолі. Три таланти достойному Нітагерові і три — достойному Патроклові; це ми зробимо на місці. А Сарі та її батькові Гедеонові я можу виплатити через того паршивого Азарію… Так навіть буде краще, а то вони ошукали б тебе при розрахунках.

Рамзес нетерпляче заходив по кімнаті. — Отже, я мушу дати тобі розписку на тридцять талантів?

— Яку розписку? Нащо розписку? Що я буду з нею робити? Ти, царевичу, віддаси мені в оренду на три роки свої маєтки в номах: Такенс, Сес, Неха-Мент, Неха-Пеху, в СебтГет і в Табу.

— В оренду? — перепитав царевич. — Це мені не подобається…

— А як же я поверну свої гроші… свої тридцять талантів?

— Чекай! Я повинен спершу запитати своїх доглядачів, скільки прибутку на рік дають ці маєтки.

— Нащо ти маєш, найясніший царевичу, завдавати собі стільки клопоту. Що знає доглядач? Нічого він не знає, повір чесному фінікійцеві! Кожного року бувають різні врожаї й різні прибутки. Я можу зазнати збитків на цьому ділі, а хіба доглядач тоді поверне мені мої гроші?

— Бачиш, Дагоне, мені здається, що ці маєтки дають куди більше, ніж десять талантів на рік…

— Царевич не хоче мені вірити?.. Добре! Я з твого наказу можу відступити маєтки в Сесі. Невже ти ще не віриш в мою щирість? Ну, гаразд, відступлю ще Себт-Гет… Але до чого тут доглядач? Він вчитиме розуму царевича? О Ашторет! Я б утратив сон і апетит, якби якийсь доглядач, підданець і раб, посмів давати поради моєму милостивому панові. Тут потрібний тільки писар, який напише, що ти, найясніший ерпатре, віддаєш мені в оренду на три роки маєтки в такому й такому номі. І ще потрібні шістнадцять свідків, що ти удостоїв мене такої честі… Але навіщо слугам знати, що їхній пан позичає в мене гроші?..

Царевич, якому вже все це набридло, знизав плечима.

— Завтра, — мовив він, — принеси гроші й приведи писаря та свідків. Я не хочу більше про це думати.

— Ах, які мудрі слова! — вигукнув фінікієць. — Живи вічно, найясніший володарю…

Розділ дев’ятий

На лівому боці Нілу, на околиці північного передмістя Мемфіса, лежав маєток, який наступник трону подарував Сарі, доньці іудея Гедеона.

Це була квадратна ділянка землі, моргів на тридцять п’ять; з даху будинку її всю було видно як на долоні. Садиба лежала на схилі пагорка чотирма ярусами. Два найбільші нижні яруси щороку заливала нільська вода, там вирощували збіжжя й городину. На третьому ярусі, куди повінь не завжди доходила, росли пальми, смоковниці та інші плодові дерева. Четвертий, верхній, ярус був засаджений маслинами, виноградом, горіхами та каштанами, серед яких стояв будинок.

Будинок був дерев’яний, двоповерховий, як звичайно, з терасою, над якою здіймався полотняний намет. Внизу жив чорний раб Рамзеса, вгорі — Сара з своєю родичкою ї служницею Тафет. Будинок був обгороджений муром з невипаленої цегли, а за ним, трохи віддалік, стояли хліви для худоби й мазанки, де жили слуги й доглядачі.

Покої Сари були невеликі, але гарно прибрані. На підлозі лежали килими, на вікнах і дверях висіли різнобарвні смугасті завіси. Були там різьблені ложа й крісла, інкрустовані скрині для одежі, на одній і на трьох ніжках, а на них вазони з квітами, високі глеки для вина, шкатулки з пляшечками пахощів, золоті й срібні чарки та келихи, фаянсові вази й миски, бронзові світильники. Кожна, навіть найменша річ з меблів чи посуду була оздоблена різьбою або кольоровими візерунками, кожне вбрання — гаптуванням і торочками.

Вже десять днів жила в цій схованці Сара, від страху й сорому криючись від людей, так що майже ніхто з челяді досі її не бачив. У своїм завішенім покої вона шила,