Павло Добрянський - Лукаві замашки

- Не забудь тільки про закусь, щоб не повторилось, як того разу! - крикнув хтось навздогін.

ОЦЕ АКТОР!

А все Степан Гаврилович винен.

- Як хочете, - каже, - качечок, пливімо на той берег, під очерет. Минулого разу я там таких два крижні підстрелив - як поросята!

Цей аргумент стає вирішальним, і ми всією компанією пливемо човном на той берег. Не встигли до середини ріки доплисти, аж це в нашого заслуженого артиста Петра Зосимовича рушничка у воду - бульк.

- Така рушниця! Така рушниця! - бідкався він. - Це ж подарунок самого міністра. Там на стволах було вигравіювано...

- Не падайте духом, щось придумаємо, - розраджуємо його. - Он, до речі, на березі хтось рибу вудить, може, нам щось зарадить.

Причалюємо до берега.

- Здорові були, діду! Щось клює?

- А чого б їй не клювати. На те вона у воді...

- Мо, дідусю, трохи закропитеся? - витягає пляшку коньяку Степан Гаврилович.

Старий враз пожвавився.

- Приїхали, значить, на качки? - поспитав. - О, тут тієї качви, як латаття.

- Біда нас спіткала, - зітхнув Степан Гаврилович. - Бачите того чоловіка? Це, дідусю, заслужений артист. Але він рушницю утопив аж під тим очеретом. Як її дістати?

- Під очеретом? - перепитує дідусь. - Якби ще на середині річки - інша річ, а там, хлопці, глибина ого-го. Ніхто туди не полізе.

- Може, у вашому селі знайдеться така людина. Ми їй і грошей дамо, і будматеріалом допоможемо, - вихопився наперед Стрончак, наш заступник голови райплану.

Дід замислився, похитав головою, косо позираючи то на гроші, то на коньячок.

- Мо, самому рискнути, - почухав потилицю ДІД.

Не встигли ми й слова сказати, як він уже плив по ріці. А ріка в цьому місці - широка-широка. Доплив до очерету і зник під водою. Перегодя з'явився.

- Нічого немає, хлопці! - розвів руками.

- Спробуйте іще, дідусю!

Старий знову зник під водою. Минула хвилина, друга, а його не видно.

- Нам ще тільки цього бракувало - із-за якоїсь там рушниці чоловік, може, втопився, - забідкався Петро Зосимович, поспіхом скидаючи одяг.

Аж це дід - гульк із води: однією рукою тримає рушницю, другою- гребе до берега. З наших грудей мимоволі вдарила хвиля радості.

- Ну, хлопці, ледь кінці не віддав, - гучно одсапувався той. - Як понесла мене вода. Я впираюсь, а вона несе, я туди - вона сюди... Фу-у! Аж закоценів!

- Нате, дідусю, розігрійтесь.

Старий поспіхом перехилив чарку і витерся рукавом.

- Ну, то бувайте! Піду, бо стара наказувала не баритися...

- Дякуємо, дідусю.

- Ходіть здорові!

Ми були на сьомому небі, не кажучи про нашого артиста Петра Зосимовича. На радощах вирішили пополуднати, тоді вже йти туди, де Степан Гаврилович таких крижнів, як кабанці, стріляв.

Десь так за годину біжать хлопчаки до річки. Пороздягалися і ну купатися в отому місці, де глибина ого-го. А води там - ледь вище пупця.

- Хлопці! - підвівся Петро Зосимович. - Хіба то я заслужений артист? От дідусь, хай здоровий буде, той справді артист, у повному розумінні цього слова.

Ми бралися за животи.

НА ПОЛЮВАННІ

Андрій Варениця з рушницею за плечима чимчикував поза городи до лісу. Біля крайньої хати зупинився, в нерішучості потупцював на місці, нараз махнув рукою і повернув у другий бік - до хати Миколи Гонтаря.

- Добридень, Василинко, - привітався ще з порога. - А Микола ж де? - поставив рушницю у закуток.

- Хто його знає, - стенула плечима молодиця. – Сказав - скоро буде... Та ти проходь ближче, сідай! - припрошує Андрія до столу. - Щось забув ти стежину до нашої господи.

- Воно можна й сісти, тільки б лише на полювання не запізнитися, - для годиться мнеться Андрій. - Ну, хіба одну чарчину. - Облизується, уздрівши, як господиня ставить чвертку на стіл. - А ти, Василинко, той, - посміливішав Андрій після чарки, - як дівка іще!

- Йой, таке скажеш, - лукаво блимає чорними очима молодиця. - Та й ти ще парубок нівроку.

- Набігався я за тобою, коли дівувала. Та ти не звертала на мене уваги.

- Звертала, Андрію, ще й як звертала, лиш ти не так, як треба, бігав тоді.

- Правду кажеш - не добіг! - Андрій підсовується зовсім близенько і кладе руку на її плече.

- Йой, Андрію, не жартуй, - паленіє Василина і враз одсахується.

Задзвонив телефон. Господиня встає й виходить до сусідньої кімнати. Невдовзі повертається з іронічною посмішкою на вустах.

- Хто там? - насторожується Андрій.

- Хто ж, як не мій Микола, - сідає поруч Василина.

- Що ж він сказав?

- А що мав казати - повідомив, що прийде пізно, бо зайшов до тебе, і ви... разом з ним готуєтеся до завтрашнього полювання на лисиць.

Андрій отетеріло дивився на Василину, а вона спокійно наливала йому чарку.

НАПАСТЬ

Роман Юхимович Конопля ішов на рибалку, як на ешафот. Сам винен. Хіба його хтось тягнув за язика вихвалятися перед директором своїми рибальськими успіхами? Добре, хоч товариш попередив:

- Хай тебе Всевишній боронить при Дмитру Кузьмичу першим рибину впіймати - такого він нікому не прощає. Торік плановик упіймав коропа, а директор, як на гріх, жодного. Так він про це через півроку згадав - і пішов той за власним бажанням.

Ранок ще десь там заплутався в очереті, а вони вже сиділи на березі.

- Тьфу, паршива, будь щаслива! - попльовує на принаду Дмитро Кузьмич.

Конопля мовчить і, злодійкувато глипаючи у бік директора, закидає вудочку, на гачку якої жодної принади.

Обидва замовкають, вп'явши погляди в поплавки. У директора погляд владний, а безвольне обличчя бухгалтера Коноплі сковане якимось внутрішнім переляком.

Із-за густого очерету на протилежному березі вигулькнуло і бризнуло гамою кольорів сонце. Покупавши золоті промені в озері, величаво попливло за звичним маршрутом по небесному океану.

- Щось не клює, - невдоволено сопе Дмитро Кузьмич.

- Ранувато ще. Риба у вихідний любить довше поспати, - пробує сили в дотепі Конопля, і враз його обличчя перекошується від жаху - поплавок зник під водою. Він, ніби ненароком, бовтнув ногою у воду.

- Романе Юхимовичу, - хмуриться директор, - так усю рибу перепудите.

- Я випадково. Тут слизько - нога сковзнула... «Пронесло-таки», - радісно подумав Конопля,