Володимир Григорович Рутковський - Бухтик з тихого затону

class="p1">— В мене вигляд такий, як завжди, — заперечив Бухтик i помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька гуля. — Просто… нi, мабуть, ти цього не зрозумiєш.

— Що ти таке верзеш? — обурився Барбула. — Це я не зрозумiю?

Бухтик стенув плечем.

— Справа в тому, що я перекладаю вiршi, — сказав вiн. — Тобi вiдомо, що це таке?

— Ще й як вiдомо, — вiдказав Барбула. — Хто, як не я, навчав тебе всiляким примовкам та заклинанням?

— Зачекай, батьку, — зупинив його Бухтик. — Тут зовсiм про iнше йдеться. Позавчора Сергiйко прочитав менi такi вiршi, такi вiршi! Важко навiть сказати якi! Тож я вирiшив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?

Барбулi вiдлягло вiд серця. Пiдводне життя знову почало здаватися йому чарiвним.

— Звiсно, хочу! — сказав вiн. — А про що вони?

Бухтик не вiдповiв. Вiн потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потiм заплющив очi i поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед i вигукнув:

— Я ам!

Барбула вiдсахнувся.

«Ой, лишенько! — злякано подумав вiн. — Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Нi, зовсiм мiй хлопчик з глузду з'їхав!..»

Але тут Бухтикiв голос почав звучати стишено i задушевно:

— Я ам елачан в узорг юлбюл…

Пiсля цих слiв Бухтик розплющив очi i задоволене поглянув на батька.

— Ну як, подобаються тобi цi вiршi? — запитав вiн. — Я переконаний, що такого перекладу на мову водяникiв не зробив ще нiхто. Одне лише «юлбюл» чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Нiби на власнi очi бачиш, як падають в нашу рiчку дощовi краплини, нiби на власнi вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!

— Слухай-но, Бухтику, — обережно, аби не образити сина, почав Барбула. — Я вiрю, що юл-бюл звучить чудово. Бiльше того, я вiрю, що ти зовсiм здоровий. I все ж переконаний, що тобi треба негайно лягати в лiжко.

— Чому ти менi все про лiжко говориш? — образився Бухтик. — Я почуваю себе так добре, як ще нiколи не почував.

Барбула заперечливо похитав головою.

— Я не певний цього. Ну подумай сам: хiба може язик здорової iстоти вимовляти такi слова, якi я щойно чув? Не може.

— Нiчого ти, виявляється, не зрозумiв, — засмутився Бухтик. — Це ж переклад, невже тобi неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кiнця до початку, i тодi кожен зрозумiє, про що йде мова.

Барбула наморщив чоло i з зусиллям проказав тi слова, котрi щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заяснiло нiби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Вiд захвату вiн так ляснув Бухтика долонею по спинi, що бiдний винахiдник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.

— Так це ж чудово! — вигукнув вiн. — Це ж просто дивовижно! Не розумiю лише, чому тобi закортiло вивернути їх до невпiзнання?

— Я їх не вивертав, — похмуро заперечив Бухтик. — Я їх лише переклав.

— От-от! Такi вiршi — i перекладати! Нiби це рiч якась. Ех, Бухтику, Бухтику… Перекласти такi вiршi! «Люблю грозу в начале мая…» Це ж про нас, розумiєш? Ми коли прокидаємося? В травнi. А що нас розбуджує — пам'ятаєш?

— Чому це не пам'ятаю! — Бухтик навiть образився. — Пам'ятаю — перший весняний грiм.

— От-от! — жваво пiдхопив Барбула. — А ти якийсь юл-бюл вигадав… — Господар затону замислився. — А той… твiй Сергiйко, вiн ще якiсь вiршi знає?

— О, вiн багато вiршiв знає, — з неприхованою гордiстю за свого нового друга вiдказав Бухтик. — Вiн знає їх силу-силенну.

Барбула провiв поглядом чимось заклопотаного малька.

— Кажеш, силу-силенну… Слухай-но, синку, я хотiв би тебе запитати ось про що… Як ти гадаєш — ображається Сергiйко ще на мене чи вже нi? Ну, за оту Кусикову охорону…

— Сергiйко? Та що ти! Вiн вже й думати про це забув, — вiдказав Бухтик.

Погляд у Барбули прояснiв.

— Ти тодi ось що… Запроси його колись сюди, до затону, — попрохав вiн. — Нехай ще почитає таких вiршiв. Щоб про нас були. «Люблю грозу в начале мая…» Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свiй переклад?

Бухтик схилив голову.

— Та… читав, — знехотя зiзнався вiн. — Сестрам читав.

— I що вони тобi сказали?

Бухтик схилив голову ще нижче.

— Нiчого…

— Чому?

— Тому, що розбiглися хто куди. I слiд їхнiй пропав…

Грибнi навчання

Посерединi лiсової гущавини височiв кремезний дуб. Точнiсiнько такий, як десятки iнших кремезних дубiв. От лише в його листi птахи вдосвiта не спiвали своїх пiсень.

Справа в тому, що в стовбурi цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплi оселився господар тамтешнього лiсу Даваня. I йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвiта без поважної на те причини.

Ось i сьогоднi сонце вже вигулькнуло з-за обрiю, вже воно й над деревами стало проглядати — а Даваня все ще тихенько хропiв на м'якенькому ложi, вистеленому пiр'ям i сухим мохом. Його довгi руки втримували ноги за кiсточки. Ноги Даванi мали погану звичку рухатися i пiд час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нiчого було не варто занести сонного господаря далеко вiд дупла. Таке траплялося вже не раз.

В дуплi було тепло, затишно, i Даванi снилося, буцiмто вiн перетворився на орла i ширяє високо-високо над лiсом, орлиним своїм зором пiдмiчаючи всiлякi неполадки.

Зненацька на найцiкавiшому мiсцi в сон Даванi увiрвався гучний барабанний дрiб. Господар лiсу стрепенувся i розплющив очi. Перше, що вiн зробив, — подивився на власнi ноги.

З ногами було все гаразд.

Отже, пiдозрiлий стукiт долiтав знадвору.

— Цiкаво, кому це не спиться такої ранньої години? — пробуркотiв вiн i визирнув з дупла.

На сусiдньому деревi сидiв його зв'язкiвець Дятел i тарабанив мiцним своїм дзьобом по корi.

— Хiба не можна тихiше? — поцiкавився Даваня i позiхнув.

— Нiяк не можна, — вiдповiв зв'язкiвець i стукнув по корi з такою силою, що, напевне, i в самого у вухах задзвенiло. — Iнакше не всi гриби почують.

— А для чого їм потрiбно тебе чути?

— Як для чого? — вiд здивування Дятел навiть вiдiрвався вiд своєї працi. — Ти ж сам призначив на сьогоднi грибний збiр!

— Ах, так… Звичайно. — Даваня збентежився. — То я так… запитав, щоб перевiрити твою пам'ять.

Вiн ще раз позiхнув якомога байдужiше i зник у дуплi. Проте приємнi орлинi сни вже вiдлетiли вiд нього. Натомiсть з'явилися всiлякi невеселi думки.

Тяжко доводилося Даванi цього лiта, ой, як тяжко! Вiн один, а лiс он який великий! Та ще й засмiчений добряче. Хiба ж можна впоратися самому?

Ранiше було легше. Даванi допомагали його доньки, лiсовi мавки. То в дуплi приберуть, то бур'яни навколо саджанцiв повисмикують, то ще чимось допоможуть.

Але нещодавно на