Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

— Він страшенно ображається, коли його ім’я «Kоті» читають за оном [55] як «Тофу».

— Чого б це? — поцікавився Мейтей-сенсей і вийняв із шкіряного капшука, гаптованого золотом, пучку тютюну «кумої».

— Він завжди попереджує: «Moє ім’я не Оті Тофу, а Оті Коті!»

— Дивно, — вимовив Мейтей, глибоко затягнувшись.

— Причина в його захопленні літературою. Він пишається тим, що його ім’я та прізвище римуються, а як прочитати «Oтi Коті», то вийде ціла фраза «тут і там». Отож, коли хтось читає «Коті» за оном як «Тофу», він скаржиться: «Скільки їм не тлумач, усе марно».

— Це вже справжнє дивацтво, — промовив Мейтей і спробував пустити дим носом, але раптом, стиснувши в руці люльку, закашлявся — дим, не дійшовши до ніздрів, потрапив у дихальне горло.

— Минулого разу вів розповів мені, як на репетиції декламаторського гуртка він грав човняра та як з нього поглузували студентки, — всміхаючись, заговорив господар.

— От, от, — Мейтей заходився вибивати люльку об коліно. І я злякано відступив убік. — Отой гурток! Про нього мовилось, коли я частував Тофу тотімембо. «На другу репетицію, — сказав він, — ми вирішили запросити видатних літераторів. Просимо й вас ощасливити нас своєю присутністю». — «I знову, — питаю, — читатимете побутову п’єсу Тікамацу?» — «Hi, ми вибрали собі сучасну річ, от хоча б «Золотого демона» [56]. — «Яка тобі, - питаю, — роль випала?» — «Я буду Омія». Цікаве видовище: Тофу в ролі Омія! Неодмінно треба побувати на репетиції й улаштувати йому бурхливу овацію.

— Так, це буде цікаве видовище, — Kaнґецу-кун якось дивно всміхнувся.

— А все ж він порядна людина, дуже щира і серйозна. Мейтей йому не рівня, — господар одним заходом віддячив Мейтею і за Андреа дель Сарто, і за павині язички.

Однак той пропустив його слова повз вуха і тільки посміхнувся:

— Зрештою, чим я не кухонна дoшкa з Ґьотоку? [57].

— Що ж, може, й так, — відповів господар. По правді, він не второпав виразу «кухонна дошка з Ґьотоку», Але на те і вчитель, недарма ціле, життя брехав. Як-не-як, а вчительський досвід у такі хвилини помагає.

— А що таке «кухонна дошка з Ґьотоку»? — простосердо запитав Kaнґeцy.

— Оцей нарцис я купив перед Новим роком, повертаючись з лазні. Правда ж, непогано зберігся? — позираючи на квіти в токонома [58], господар перевів розмову на інше.

— Твої слова нагадали мені дивовижну пригоду, що сталася зі мною наприкінці року, — Мейтей, наче штукар, крутив люльку кінчиками пальців.

— Яку пригоду? Кажи мерщій! — радий, що з «кухонною дошкою з Ґьотоку» покінчено, господар полегшено зітхнув.

І Мейтей розповів таке:

— Пам'’ятаю, це було двадцять сьомого грудня. Від уже згаданого Тофу я одержав записку: «Хочу завітати до Вас і поговорити про літературу. Уклінно прошу нікуди не йти». Від самого ранку я нетерпляче ждав гостя, але сенсей не з'явився. Після обіду я сів біля котацу почитати гумористичні оповідання Бері Пейна [59], коли це несподівано прийшов лист із Сідзуоки від моєї матінки. Вона вже старенька і я для неї завжди мала дитина. Тому вона й прислала мені чимало порад, от хоч би: «Серед зими не виходь увечері з дому», «Холодний душ — річ корисна, але ж не забувай натопити в печі, інакше застудишся». На що вже я легковажний і то розчулився: «Велике щастя — батьки! Хто ще про тебе потурбується, як не вони?». І тої ж миті мені сяйнула думка: «Годі ледарювати! Треба написати якусь велику книгу й тим прославити нашу родину. Нехай ще за життя матері світ дізнається, яке високе місце посів Мейтей у літературі епохи Мейдзі». Читаю далі: «Ти справді народився щасливим. Тепер, коли через війну з Росією молоді доводиться переживати страшні злигодні, віддавати всі сили на благо Вітчизни, ти щодень розважаєшся, у тебе цілий рік свято». Не так уже весело мені живеться, як думає матінка. Потім вона перелічила моїх шкільних друзів, які загинули або ж були поранені на війні. Перечитуючи одне по одному їхні імена, я відчув смуток: чому так низько цінується людське життя? Наприкінці матінка писала: «Я вже стара й, мабуть, востаннє скуштувала новорічного дзоні…» У цих словах була така безнадія, що я зовсім занепав духом. «Хоч би Тофу навідався., - подумав я, але сенсей не приходив. Тим часом настала пора вечеряти. Після вечері я взявся писати матері відповідь. Лист вийшов коротенький, якихось дванадцять рядків. Матінка прислала мені лист завдовжки десь з шість сяку [60], я ж спромігся заледве на десять рядків — на більше не вистачало хисту. Я цілісінький день нерухомо просидів удома, що надвечір аж в животі заболіло. «Забіжить Тофу, попросіть його зачекати», — сказав я домашнім і вийшов прогулятися, а заразом і відіслати листа. Замість іти, як завжди, до кварталу Фудзімі, я мимоволі попростував до кварталу Дотесамбан. Вечір був холоднючий, подекуди небо вкривалося хмарами, з-за Охорі дув різкий вітер. Від Каґурадзака долинув гудок, і незабаром підніжжям насипу промчав поїзд. Мене охопило страшне відчуття самотності. Думки про вбитих на війні, старечі немощі, про минущість долі й швидкоплинність людського життя вихорилися в голові. «Саме в таку хвилину і прокидається в людей бажання повіситися», — подумав я і поглянув на верх насипу. О диво! — я стояв якраз під тією сосною.

— Під тією сосною? Якою сосною? — схвильовано запитав господар.

— Під сосною повішених, — відповів Мейтей і запнув вилоги свого кімоно.

— Вона ж росте на пагорбі Конодай, — втрутився Канґецу.

— То сосна, на якій вішають дзвони, а на тій, що в кварталі Дотесамбан, вішаються люди. З давніх-давен ходять перекази, що кожного, хто пройде під тою сосною, пориває вішатися. Вздовж насипу росте з десяток сосен, але знайте: якщо хтось вкоротить собі життя, то тільки на цій. І таке трапляється кілька разів на рік. Дивно, але чомусь інші дерева не навіюють думок про смерть. Я поглянув на сосну. Її гілля хилилося над дорогою. «Яка краса! — подумав я. — Навіть жаль її покидати. Може, хтось надійде й захоче повіситися». Я роззирнувся, але не побачив і живої душі. «Доведеться, мабуть, самому вішатися, — міркував я. — Е ні, стривай, це ж небезпечно, так і життя можна загубити!» Кажуть, у давнину греки розважалися на бенкетах тим, що імітували повішання. Ось як це робилося: людина піднімається на підставку й стромляє голову в зашморг. У мить, коли з-під її ніг вибивають підставку, вона пускає