Петро Гаврилович Дяченко - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

грудня полк рушив у напрямку Таращі. По дорозі наші патрулі вимонлювали денікінську "государственну стражу" та ліквідовували її. Дійшовши до с. Юрківки, що за 6 км від Ставища Таращанського повіту, полк став на відпочинок, бо коні й козаки вибились із сил. Більше місяця, майже без відпочинку, місимо болото, а пронизливий дощ як через сито лив на по-літньому одягнутих козаків.

[Сотник Борис Монкевич писав: "Селяни незадоволені владою добровольців. "Та як його витримати, — оповідає селянин, — лазить по скринях, бере, що хоче: коні, воли, корови, хліб, — та ще нічого не платить"].

На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та ин ганяли зі своїх повітів здеморалізованих Москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі як у себе вдома. В таких умовах Добрармін почала свій відступ.

17 грудня одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців.

Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я попровадив їх на Ставище.

У містечку був ярмарок.

Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вогнем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику до містечка.

Першими пострілами з кулемета був убитий один з найкращих наших козаків, бунчужний Іван Дубина, Лохвицького повіту на Полтавщині. Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю. Здобуто 3 важкі кулемети, ЗО возів з різним майном, до 40 офіцерів, частина з них із жінками, та зо два десятки солдатів. Полонених наказав я відвести до штабу полку в Юрківці.

Невдовзі на майдан, де господарювали наші козаки, в'їхало авто з денікінським генералом [Миколою Бредовим], яке, не затримуючись, рушило повним ходом до виходу. Пустив і я свого коня з півдесятком козаків услід. Вже до авта лишилось яких 50 метрів, ще трохи — і, певно, весь магазинок пістоля піде в переляканих пасажирів. Не судилось — увірвалась підкова — і я зі своєю улюбленою кобилою посунувся по воді.

Весь мокрий, почав підносити "шаблюку". Переконавшись, що не куля, а тільки підкова виною всього, а моя улюблениця ціла і здорова, почав перевіряти й себе.

Над'їхали й козаки, які на своїх конях далеко відстали від моєї англодончанки, яка на ста метрах переганяла зайця. Козаки ствердили, що не все в порядку, бо я розвалив собі голову, а кров змішалась із болотом. На скору руку перев'язали якоюсь шматою — бинтів в Українській армії не було…

Уже темніло, як ми вернулися до Ставища. Полювання скінчилося, треба було поспішати до Юрківки. Пересівши на другого коня, з парою козаків погалопував я до штабу полку, щоб нагрітись та найскоріше висушити мокре вбрання.

Біля свого штабу побачив зо дві сотні козаків, котрі добрались до хати, в якій були полонені денікінці. Хорунжий Гаєвський з десятком козаків, що припровадили полонених, з рушницями, готовими до стрільби, боронили вхід. Пустив у рух нагайку, яка швидко привела хлопців до тями, — доступ до хати був вільний. Легше відітхнули конвоїри, бо не доведеться стріляти в побратимів. Виявляється, козачата хотіли помститися за смерть бунчужного Дубини, зробивши самосуд над полоненими. Наступного дня денікінців разом з їхніми жінками я відіслав до штабу армії.

За час постою в Юрківці полк ще кілька разів робив наскоки на Ставище, а також роз'їздами турбував частини добровольців, що проходили. Так ми простояли вісім днів. Козаки і коні відпочили, незважаючи на щоденні наскоки та розвідчу службу. Козаки на рахунок Москалів трохи одягнулись. У той час майже ціле Правобережжя залишилося без влади. Добровольчі відділи спішно відходили на південь. На Таращанщині, Звенигородщині, Уманщині й далі у глиб України — повстанські організації. Відступ білих Москалів набував катастрофічного характеру.

26 грудня полк вирушив через Скибин — Охматів — Буки. Біля села Паланочки перейшов залізницю, що йде із Цвіткового на Христинівку, і затримався на денний спочинок у Вишнополі. Морози та гострий вітер пронизували легкий одяг козаків. Переходи відбували на піхоту (пішки. -Ред.), ведучи коней у руках.

Борис Монкевич додавав: "Як нема чобіт, то танцями поборемо мороза", — каже молодий козак, пританцьовуючи драними чобітьми. А таких була більшість, особливо в батареї, пластунах та кулеметній сотні"]. До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані. 2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі — відлига і болото. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, продано в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих перетворились у конвой свого табору.

На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір підійшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кіннота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Зустріч Різдва

Завтра Різдво! Про це балакають старшини і козаки. Я наказав покликати до штабу жидівського старосту, а також голову аматорського гуртка, запропонував старості приготувати вечерю для старшин, а другому — виставу для старшин і козаків. Обидва погодилися. Витрати покриємо цукром.

Перший день Різдвяних свят. Кращого місця для свят не треба було шукати. За два кілометри село Межирічка, а в ньому ґуральня з десятками тисяч відер спирту. Призначені старшини розвезли запрошення до місцевої Інтелігенції, щоб ті відвідали виставу "Жидівка-вихрестка". Справді, вечором перші ряди були заповнені місцевими родинами вперемішку з нашими Старшинами. Про неспокійний час пригадували важкі кулемети при вході та вартова сотня в повній готовності.

Після вистави старшини запросили деякі родини та артисток до спільні и печері. Гості з цікавістю та й недовірою дивилися на нас, але розігріли і орілка і гостинність господаря і загальні веселощі швидко запанували.

Вечеря скінчилась над ранок.

Вранці я вислав гарматну сотню до с. Межирічки, щоб спирт ґуральні продавала селянам за гроші, міняла на кожушки, фураж, набої і т. п. Пізніше за вторговані гроші наказав виплатити за чотири місяці платню старшинам і козакам. Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті. Взявши 5 легких кулеметів, під моєю командою рушили в Богопіль.

У с. Капітанка, за яких 20 км від Голованівська, патруль наскочив на ворожий роз'їзд і атакував його, змусивши до втечі. Хорунжий