Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

для стендової стрільби, що його цілком по-сучасному обладнав полковник Пескарт — виключно для розваги офіцерів штабу полку, але з ласки генерала Бидла тепер там мав одбути принаймні вісім годин на місяць кожен бойовий офіцер, сержант та рядовий.

Йоссар’ян ні разу не влучив у летючу мішень, скільки не стріляв. Везунбі, скільки стріляв, ні разу не схибив. На стрільбищі Йоссар’янові не щастило, так само як і в картах: за все життя йому не вдалося виграти жодного цента. Навіть коли шахраював, усе одно не міг виграти, бо його партнери завжди шахраювали ще краще. Отже, Йоссар’яна спіткало подвійне розчарування, але він скорився долі: все одно ніколи не стане снайпером, так само як ніколи не навчиться робити гроші.

«У наш час треба мати неабияку голову, щоб не розбагатіти, — писав полковник Паршіл в одному із своїх напутливих циркулярів, які він регулярно готував для поширення в військах за підписом генерала Штирхера. — Нині кожен йолоп може зробити собі мільйон, тож більшість йолопів і не робить нічого іншого. Та хіба ж так поводяться люди, наділені розумом і талантом? Назвіть-но мені бодай одного поета, який би заробляв гарні гроші?!»

— Т. С. Еліот,[6] — подав голос колишній РПК Зелензим зі своєї поштової комірчини у штабі двадцять сьомої повітряної армії й кинув телефонну трубку, не назвавши себе.

Полковник Паршіл у Римі був приголомшений.

— Хто це був? — запитав генерал Штирхер.

— Хтозна, — відповів полковник Паршіл.

— Що йому потрібно?

— Та хто його зна.

— А що він сказав?

— «Т. С. Еліот», сер, — доповів полковник Паршіл.

— А що воно таке?

— Т. С. Еліот, сер, — повторив полковник Пескарт.

— Просто «Т. С.»?

— Так точно, сер. Це все, що він сказав. «Т. С.»— і ні слова більше!

— Цікаво, що б це могло означати? — задумливо промовив генерал Штирхер.

Полковника Паршіла це теж заінтригувало.

— Т. С. Еліот! — уголос міркував генерал Штирхер.

— Т. С. Еліот!!! — вторував йому полковник Паршіл, весь у полоні похмурих роздумів.

Та за хвилину генерал Штирхер підвівся із просвітленим лицем. Уста його розтяглися в єлейно-милостивій усмішці, в очах світилися лихі вогники.

— З’єднайте-но мене з генералом Бидлом, — наказав він полковникові Паршілу. — Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Паршіл передав йому трубку.

— Т. С. Еліот, — мовив генерал Штирхер у трубку й тут же її поклав.

— Хто це дзвонив? — запитав на Корсіці полковник Мудас. Генерал Бидл не відповів.

Полковник Мудас був зять генерала Бидла. Всупереч власним принципам, піддавшися лиш умовлянням дружини, генерал Бидл прилучив зятя до військового бізнесу. Генерал Бидл споглядав полковника Мудаса з незмінною ненавистю. Сама майже постійна присутність при ньому ад’ютанта-зятя викликала в генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудасом, бо не терпів весільних церемоній.

Прибравши загрозливо-заклопотаного вигляду, генерал Бидл підійшов до великого, в людський зріст, трюмо і, насупившись, утупив погляду своє відображення: огрядна фігура, широкочола сивіюча голова, густі шпакуваті брови й масивна, тупа нижня щелепа, войовничо виставлена вперед. Генерал важко й напружено обмірковував щойно одержане загадкове повідомлення.

Нарешті йому свінуло — обличчя генерала пожвавішало, губи скривила каверзна посмішка.

— З’єднай-но мене з цим падлюкою Штирхером, — наказав він полковникові Мудасу. — Тільки не кажи, що це я.

— Хто це був? — запитав у Римі полковник Паршіл.

— Той самий голос, — відповів щиро занепокоєний генерал Штирхер. — Тепер він узявся за мене.

— Що йому треба?

— Та бог його зна!

— А що він сказав?

— Те ж саме.

— «Т. С. Еліот»?

— «Т. С. Еліот» — і більше нічого!

На генерала Штирхера зійшла заспокійлива гадка: можливо, це якийсь новий шифр чи пароль абощо?

— Нехай хтось перевірить у відділі зв’язку, чи не введено часом новий шифр чи якийсь там пароль дня!

Служба зв’язку відповіла, що «Т. С. Еліот» не є ні новим шифром, ні паролем дня. Полковник Паршіл запропонував нову ідею:

— Ану, як я подзвоню до штабу двадцять сьомої повітряної армії? Може, вони щось знають? Там є такий писар, Зелензим, він наче непогано до мене ставиться. Це він якось нам підказав, що в наших циркулярах забагато води.

Колишній РПК Зелензим повідомив полковника Паршіла, що штаб двадцять сьомої повітряної армії не має жодних відомостей про жодного Т. С. Еліота.

— Ну, а як наші циркуляри сьогодні? — на радощах, що дірвався до вуха самого Зелензима, вирішив поцікавитись полковник Паршіл. — Води стало менше?

— Води вистачає,— відповів колишній РПК Зелензим.

— Не маю сумніву, що це робота генерала Бидла, — признався нарешті генерал Штирхер. — Пригадуєте, що він нам викинув з тим стендовим стрільбищем?

Генерал Бидл особисто відкрив приватне стендове стрільбище у полку Пескарта, щоб люди полковника відбували на стрільбищі якнайбільше часу — наскільки це дозволяють погодні умови та льотний розклад. Адже вісім годин стендової стрільби на місяць — чудове навчання для людей, завдяки цьому люди навчаються стріляти по летючих мішенях.

Данбар не любив ходити на стрільбище, бо для нього нестерпна була кожна проведена там хвилина і час минав не так швидко. Він підрахував, що кожна година, проведена на стрільбищі у товаристві таких колег-стрільців, як Тупермейєр та Везунбі, дорівнює сімнадцяти рокам, помноженим на одинадцять.

— По-моєму, ти просто псих, — одгукнувся Мудренджер на Данбарове відкриття.

— Ну то й що? — відказав Данбар.

— Псих, та й годі,— наполягав Мудренджер.

— А кому яке діло? — відказав Данбар.

— Мені діло! Навіть коли припустити, що життя й справді здаватиметься довшим, якщо…

— …триватиме довше, якщо…

— …триватиме довше… Триватиме довше? Гаразд, триватиме довше, якщо його сповнити нудьгою й усілякими там злигоднями, але…

— Ти хоч угадуєш, як швидко? — зненацька запитав Данбар.

— Га?

— Минають вони, — пояснив Данбар.

— Хто «вони»?

— Таж літа!

— Літа?

— Еге ж, саме вони, літа, — повторив Данбар. — Літа, літа, літа…

— Мудренджере, чого ти до нього прискіпався? — втрутився Йоссар’ян. — Ти хоч уявляєш, скільки це йому коштує?

— Дарма, — великодушно промовив Данбар. — У мене в запасі є кілька десятиріч. А знаєте, скільки потрібно часу, щоб минув рік, один рік?

— А ти затули пельку, — звелів Йоссар’ян Весслові, коли той почав був хихикати.

— Я оце згадав ту гладуху, — хихикнув Вессл. — Пригадуєш, на Сіцілії? Лису гладуху на Сіцілії?

— Слухай, краще б ти затулив пельку, — порадив Йоссар’ян.

— Не бери в голову, — мовив Данбар до Йоссар’яна. — Нехай собі хлопчина похихикає, коли йому так хочеться. Аби тільки мовчав.

— Гаразд, хихикай собі, коли хочеш.

— То ти знаєш, скільки потрібно часу, щоб минув рік? — знову звернувся Данбар до Мудренджера. — Ось скільки! — Він клацнув пальцями. — Секунду тому ти поступав до університету і на повні груди дихав озоном юності. А зараз ти вже старий-престарий дідуган.

— Дідуган? — аж підскочив від подиву Мудренджер. — Який дідуган? Що ти мелеш?

— Старий дідуган. Старезний!

— Ха! Який же я старий?

— Старезний… Щоразу, як ти