Андрій Анатолійович Кокотюха - Легенда про безголового

— Навiть якщо поспiшаю, для вас це не має значення, правда?

— Правда, — погодився Жихар. — Ви ж, мабуть, знаєте, що в мiстi вже двох убили i голови їм повiдрубували?

— Це має якесь вiдношення до мене?

— Пряме! — вiдрубав Жихар i витягнув з кишенi куртки складену вдвоє краєзнавчу брошуру, розгорнув просто перед окулярами Бондаря: — Це ваше?

Жiнка при входi дивилася на цю сцену круглими очима i менi здалося — вона з хвилини на хвилину чекає, що сюди зайде конвой, начепить на директора наручники, а далi її запросять пойнятою i почнуть обшук, шукаючи, мабуть, третiй понiвечений труп. Бондар теж вiдчув її настрiй, тому взяв, вiрнiше — вийняв брошуру з правицi Жихаря, розгорнув, перегорнув i кивнув:

— Наше. У нас таких багато, он на столi стосик лежить. Може, в кабiнет зайдемо? Там ще є?

У невеличкому, недавно вiдремонтованому й обставлену новими офiсними меблями кабiнетi, вiд чого вiн нагадував офiс комерцiйної структури, Бондар для чогось опустив жалюзi на вiкнi, присiв за робочий стiл, кивнувши нам на стiльцi навпроти себе, i поклав перед собою руки.

— Так, я вас слухаю. Два вбивства i наша книжечка.

— Вашу книжечку ми знайшли в готельному номерi, де проживав такий собi Сизий. Едуард Васильович, — пояснив Стас.

— У нашому готелi? — уточнив директор.

— У нашому. Едуард Сизий, киянин. Де, крiм як у музеї, вiн мiг узяти таку книжечку?

— Нi. Едуард Сизий, справдi. Вiн заходив до нас, йому провели екскурсiю, потiм ми поговорили кiлька годин. Вiн не раз заходив, а, здається, два чи три, — Бондар говорив дуже спокiйно. — Що сталося?

— Ви знали його ранiше?

— Це вже допит? — хазяїн кабiнету знов глянув на мене.

— Поки нi, — Стас теж повернув до мене голову. Я знизала плечима: не вистачає ще сюди вписуватися зi своєю адвокатською практикою. — А ви не хочете вiдповiдати?

— Чому не хочу? Я не знав його ранiше. Чоловiк прийшов, вiдрекомендувався, показав посвiдчення…

— Яке? Мiлiцейське? — вирвалося в мене.

— Чому вiдразу мiлiцейське? — здивувався Бондар. — Посвiдчення журналiста. Вiд якого видання, я зараз не згадаю. Здається, вiн i не згадував… Бо насправдi вiн розказав, що пише на спецiальне замовлення путiвник по iсторичних мiсцях. Для туристiв — наших, iноземних. Причому не просто де який музей чи де який готель, а додає всюди невеличкий краєзнавчий нарис. Ми поговорили, я проконсультував iз тих питань, якi його цiкавили, i все, — директор розвiв руками.

Жихар пожував губами, неквапом витягнув iз кишенi новеньку, не розпечатану ще пачку французьких «Голуаз», якi я помiтила в їхньому кiоску серед iншого розмаїття цигарок i навiть сигар, i вже почав розпечатувати.

— Тут не курять, — попередив Бондар.

Знизавши плечима, Стас заховав цигарки назад, замислено подивився на хазяїна кабiнету.

— Бiльше нiчого не хочете сказати?

— А що ви ще хочете почути?

— Не знаю, — вiдповiдь Жихаря пiдкупала своєю щирiстю: — У нас тут за тиждень двом мужикам голови вiдрубали. Хтось же збирає таку колекцiю. Хтось музей, бляха, хоче вiдкрити. А я не знаю, про що зараз iз вами говорити. I чи буде вiд цiєї розмови якась реальна користь, — вiн несильно стукнув кулаком по краю стола i пiдвiвся: — Упiзнати його можете в разi чого?

— Якщо ви хочете пред'явити менi в морзi безголове тiло, я проти. Мало того, що мене знудить, так ще й толку вiд цього не буде, — чесно вiдповiв Бондар.

— Побачимо, — Стас зробив крок до дверей, кивнув менi: — Йдемо?

— Момент, — вклинився Бондар. — Ви, пробачте, не познайомилися…

— Лариса.

— Дуже приємно. Так ви, Ларисо, тут не працюєте?

— З Києва приїхала, — вкотре нагадала я.

— Тут у нас, — вiн намалював у повiтрi руками коло, — нiколи не були?

— На свiй сором, — менi насправдi не було соромно, я не любителька розглядати бивнi мамонта i ржавi фрагменти давньоруської борони.

— Тодi може б ви трошки затрималися? Якщо у вас, звiсно, немає бiльш нагальних справ…

А в мене такi не було нагальних справ. Ходити весь день хвостиком за Жихарем вище моєї гiдностi, повертатися додому i дивитися телевiзор, коли довкола таке робиться, теж не хочеться. До того ж менi раптом здалося…

— Iз задоволенням! — аж надто швидко вiдповiла я, i Жихар, знизавши плечима, залишив нас iз Бондарем сам на сам.

Щойно за ним зачинилися дверi, вираз обличчя директора музею змiнився. З ввiчливого iнтелiгента, чию атмосферу комфортного iснування грубо порушив брутальний бритоголовий мiлiцейський велетень, вiн раптом перетворився на азартного футбольного вболiвальника. Очi пiд скельцями окулярiв спалахнули дивними вогниками.

— Дуже добре, що ви, Ларисо — стороння i взагалi не мiсцева людина.

— Я так i вiдчула: ви хочете менi сказати щось таке, чого не повинен чути мiй супутник.

— Правильно вiдчули. Це не таємниця, але поки що не бажано, аби деякi факти отримали хибне трактування. Тим бiльше, що їхнє звучання, я б сказав, досить сумнiвне з огляду на сучасний момент…

— Поки що нiчого не розумiю.

— Я також. Давайте краще по порядку. З Яровим, начальником мiлiцiї, я знайомий, наскiльки може директор музею пiдтримувати стосунки з мiлiцейським начальством. Тому я не певен, що деякi речi взагалi зараз, у свiтлi останнiх подiй, можна говорити мiлiцiї, меру, взагалi — будь-кому з мiсцевих офiцiйних осiб. Вам можна, бо ви — людина стороння i нормально це сприймете. Ви не варитеся в нашому соку i, вибачте за сумнiвне порiвняння, не кумкаєте в нашому болiтцi.

— А бiльш конкретно i зрозумiло ви можете висловлюватися?

— Можу. Ходiмо.

Невеличка кiмната, куди мене завiв Бондар, називалася «Залом Ржеутського». Так вiн пояснив, поки ми йшли через увесь музей. Оскiльки я вже знала про досягнення тутешнього директора, менi було цiкаво хоча б побiжно глянути на результати його зусиль. Але крiм видимого — справдi якiсного i дорогого ремонту — бiльше не могла побачити нiчого. I вибачало мене лише те, що галопом не ходять по експозицiях краєзнавчого музею мiста Подiльська, як i по музеях та виставкових залах Лаври й Лувра.

Зате зал Ржеутського я мала змогу роздивитися. Тут явно титанiчними зусиллями Бондаря та його працiвникiв було зiбрано все, що стосувалося польських панiв Ржеутських, чия резиденцiя знаходилася тут пiвтори сотнi рокiв. Стiни прикрашали портрети чоловiкiв у параднiй вiйськовiй формi рiзних епох та жiнок у бальних сукнях. Я не великий знавець образотворчого мистецтва, але все ж таки звернула увагу: лише один портрет, що зображав бундючного вусатого пана в гусарському мундирi, очевидно був оригiнальною роботою. Решта — плоди працi i, я так думаю, фантазiї та творчої уяви сучасних художникiв.

Окремо на стiнi висiли картини, що зображували