Жозе Сарамаго - Євангелія від Ісуса Христа

знав, і якщо все ж таки він прийде у світ, то щоб прожив у ньому без горя й без слави, як оті чоловіки, що йдуть попереду нас, і як оті жінки, що нас наздоганяють, щоб він був нікому не відомий, доки не забере його смерть і навіть по тому, як вона його забере. Я простий тесля з Назарета, чоловік нікому не відомий, тому можна не сумніватися, що мій син проживе саме таке життя, якого ти йому бажаєш. Але не тільки ти, Йосипе, розпоряджаєшся життям свого сина. Атож, усім розпоряджається Господь Бог, і тільки Йому відомо, що з нами буде і яке життя судилося нам прожити. Так було завжди й так ми віримо. Але розкажи мені, Симеоне, про мого сина, що тобі пощастило довідатися про нього? Нічого особливого, але раптом переді мною, наче осяяні спалахом блискавки, оті твої слова раптом набули цілком нового значення, так ото буває, коли, дивлячись на яйце, ти вже бачиш у ньому курчатко. Бог робить те, що хоче, й хоче того, що Він робить, і в Його руках перебуває доля мого сина, я тут нічого вдіяти неспроможний. Це правда, та лишилося ще кілька днів, протягом яких владу над дитиною ділить із Господом його мати. Але потім, якщо народиться хлопчик, над ним буде влада моя і влада Бога. Або лише влада Бога. Усі ми перебуваємо під Його владою. Ні, не всі, декотрі перебувають під владою і Бога, і Диявола. А як довідатися про це? Якби закон не велів жінкам завжди дотримуватися мовчанки, можливо, вони, котрі вчинили той перший гріх, який породив і всі інші, змогли б розповісти нам про те, чого ми не знаємо. А про що саме? Про те, яка частина в нас від Бога, а яка — від нечистого, яких людей вони виношують у своєму лоні. Я тебе не розумію, ти ж наче говорив зі мною про мого сина. Я говорив не про твого сина, я говорив про жінок і про те, як вони народжують таких істот, якими ми є, і звідки ж нам знати, як не від них, що кожен із нас є малим і великим, що кожен носить у собі і добро й зло, мир і війну, бунт і смирення.

Йосип оглянувся назад, побачив Марію верхи на віслюку, перед нею сидів малий хлопчисько, верхи по-чоловічому, й на мить йому привиділося, що то його син, а Марію, що просувалася вперед у юрбі жінок, яких значно побільшало, він ніби побачив уперше. У вухах йому досі лунали дивні слова Симеона, проте йому було важко погодитися з тим, що жінка може мати якесь велике значення, а його дружина ніколи не подавала жодного знаку, що так чи інак чимось відрізняється від усіх інших. Але саме в ту мить і коли він ще дивився прямо перед собою, йому пригадався таємничий жебрак із його землею, що світилася. Він затремтів від голови до ніг, волосся йому стало сторч, а надто, коли він обернувся, щоб іще раз подивитися на Марію, і ясно побачив поруч із нею високого чоловіка, такого високого, що голови жінок не досягали йому й до плечей, і за цими ознаками він упізнав жебрака, якого досі не бачив. Він подивився ще раз, і незнайомець був досі там, він ішов у натовпі жінок, де його присутність була незбагненною й недоречною. Йосип хотів попросити Симеона, щоб той також обернувся і підтвердив реальність того неможливого видіння, але старий уже відійшов від нього, він сказав те, що мав сказати, й тепер приєднався до родичів, щоб знову увійти у свою просту роль найстаршого чоловіка в родині, яку ще нікому не доводилося грати дуже довго. І тоді тесля, не маючи поруч жодного свідка, знову оглянувся на дружину. Високого чоловіка поруч із нею вже не було.

* * *

Прямуючи на південь, вони перетнули всю Самарію, і йшли вони, як то кажуть люди військові, форсованим маршем, одним оком пильно дивлячись на дорогу, а другим, стривоженим, не менш пильно оглядаючи околиці, боячись виявів ворожості чи, якщо висловитися точніше, недоброзичливого ставлення з боку жителів цього краю, які були духовними нащадками зловорожих і єретичних ассирійських приблуд, що оселилися в цих краях за часів Салманасара, царя Ніневії, після вигнання та розсіяння Дванадцятьох Племен. Ті люди мали в собі щось і від юдеїв, але від поган набагато більше, вони визнавали священним — та й то неохоче — лише П’ятикнижжя Мойсееве і мали нахабство стверджувати, що для свого храму Бог обрав не Єрусалим, а — ви тільки собі уявіть! — Ґеризимську гору, що була на території їхнього краю. Люди з Галілеї намагалися пройти через ворожу Самарію якомога швидше, та все одно їм довелося перебути тут дві ночі, просто неба, виставивши вартових і дозори, щоб не зазнати несподіваного нападу, адже, як усім відомо, самаряни на все спроможні, вони навіть склянку води не подадуть людині, якщо вона чистий юдей за походженням, а про всім відомий виняток[1] тут не варто й згадувати, бо виняток на те й виняток, щоб підтверджувати правило. І такою сильною була тривога наших подорожніх, що всупереч звичаю чоловіки розділилися на дві групи, одна йшла попереду жінок та дітей, а друга позаду, щоб оберігати їх від образ, а то й чогось гіршого. Але тими днями жителі Самарії чомусь були налаштовані миролюбно й, зустрічаючись із мандрівними галілеянами на дорозі, обмежувалися тим, що виражали свою зневагу до них зневажливими поглядами або лайкою, проте не подавали жодного знаку, що мають намір напасти на наполоханих і безпорадних людей із засідки або засипати їх градом каміння.

Коли зовсім недалеко залишилося до Рамали, де ті, хто найпалкіше вірував або був наділений особливо гострим нюхом, уже відчували подих святості, який віяв від Єрусалима, покинули гурт мандрівників старий Симеон зі своїми родичами, бо, як уже було сказано, вони мали відбути перепис в одному з ближніх сіл. Подорожні попрощалися там-таки, на дорозі, проказавши не одну молитву, матері родин надавали Марії безліч порад, а поради — як відомо — діти досвіду, й вони розлучилися, одні почали спускатися в долину, де незабаром вони зможуть відпочити після чотириденної подорожі, інші пішли далі, до Рамали, у караван-сараї якої вони перебудуть наступну ніч. А в Єрусалимі їх покине ще одна група назаретян, більшість попрямують до Бер-Шеви, їм туди йти ще два дні, а тесля з дружиною вирушать