Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Приготовити зброю! Подбати про коні! Вибрати отамана! Вирушати ще сьогодні на ніч! Минати Кодак оддалеки! Зрозуміли?

— Будь нам за отамана — відізвався хтось із гурту.

— Гаразд! Гаразд! — загуділо кругом, — ніби на Січовому майдані.

Нечай заперечив рухом руки.

— Мені ніколи чекати на вас. Як будете обережні, самі діб’єтесь до Січі. А втім... — Нечай подумав хвилину. — А втім, як хочете, — оцей козак бувалий — рукою вказав на Дрозда — бувалий та досвідчений. Він вам за отамана буде.

Громада згодилась на похідного отамана-Січовика.

Нечай звернувся до Дрозда.

— Дрозде! Поведеш їх. Збереш купу. Чим більше їх приведеш, тим краще. Тримай людей у руках. Якби мене що зустріло в дорозі, ти будеш знати, що сказати гетьманові. Листів я й так ніяких не везу. Ліпше навіть, коли ми розійдемось. Може хоч один із нас доїде на Січ. Так бувай здоров, старий друже!

Дрозд завагався.

— Полковнику!

— Що, Дрозде?

— Їдь із нами!..

— Мені спішно, Дрозде.

І тільки з двома козаками пустився Нечай у дальшу дорогу.

У полоні

Коли польський великий коронний гетьман Микола Потоцький зібрав військову силу, що була в Україні, і стягнув її на окраїни заселених земель, рішив згасити вогонь народнього зриву в самому його серці, на Запоріжжі.

На воєнній нараді, яку скликав Потоцький, було багато гомону, крику, непорозумінь та сварки. Полковник чигиринського реєстрового полку Кричевський, що разом із іншими полковниками брав участь у цій нараді, прислухався до всього, що там говорили й дивом дивувався, де ділись колишні польські полководці.

Нарада почалася сваркою між обома гетьманами. Польовий гетьман Калиновський, чоловік палкий та відважний, був за тим, щоб із цілою силою, яка була в гетьманів, рушити на південь і йти доти, доки не зустрінеться вона з Хмельницьким і не рознесе його на шаблях і копитах.

Одначе цьому зразу ж спротивився Потоцький.

Його милість пан воєвода (Потоцький ніколи не називав Калиновського гетьманом) говорить немудро.

— Що? Що? Що ваша милість сказав? Що?

Потоцький ударив рукою об стіл.

— Як ваша милість плів різні небилиці, я не переривав йому його орації, але й собі перервати не дам. Не забувай, ваша милість, що я тут пан, а де пробощ у парафії, там вікарій не має голосу! Пан воєвода не завдав собі труду подумати, що буде, як ми з усім військом вирушимо в степ і на Хмельницького не наскочимо. Пан воєвода повинен був про це подумати... Хмельницький добре знає силу і грозу польської зброї та що сам хитрий, може нас по степу водити, бою не прийняти. А що тоді?.. Тоді ми будемо примушені відступати, або гинути серед пустелі, без припасів. Про це пан воєвода не подумав, правда? За цей час хлопство в Україні піднесеться, повстане ребелія, а війська, щоб тримати хлопів у ризах, не буде. Воно в тому часі буде вганятись по степу за невловимим противником. Нема що, добра рада, добра думка, гідна пана воєводи!

Полковник Кричевський, що пам’ятав добре попереднього великого гетьмана Конецпольського, своїм вухам не вірив.

— Це мають бути гетьмани? Це мають бути вожді?

І здавна прихильний козацтву полковник, щирий друг Хмельницького, почав відчувати повну погорду до таких вождів.

Нарада тяглася довго. Її часто переплітали гострі виступи гетьмана Потоцького в бік польового гетьмана, на які він вибухав гнівом і скакав до очей Потоцькому. Кінець-кінцем після довгих, довженних, зовсім не військових балачок вирішено вислати на приборкання Хмельницького й непокірної Січі частину коронного війська, достатньо велику, щоб могла вирушити в степи, знайти Хмельницького, примусити його до бою й знищити.

Головна сила мала залишитись, де була, себто в Чигирині, Корсуні, Черкасах. Вона мала служити опертям для тієї частини, що мала рушити в степи, мала за мету стримати повстанські рухи в самій Україні і в потребі дати поміч тим частинам, які йшли на Січ.

Провід над військом, призначеним до походу в степи, доручено на виразне бажання великого гетьмана його синові Степанові Потоцькому, деражинському старості.

Глумлива усмішка вибігла на уста Кричевського.

— Переполовили вже силу — подумав — але обидва гетьмани ще далі разом.

— Ґрунт — фамілія — почув за собою слова, півголосом вимовлені.

За ним стояв Виговський, секретар при козацькому комісареві, добрий приятель Кричевського. Кричевський високо цінив розум Виговського.

— Є вже дві армії і є два гетьмани. Що ти зробив би, полковнику?

— Я?.. — аж підніс голос старий вояк.

— Так. Є два гетьмани і два війська. Що ти зробив би?

— Дав би одну армію одному, другу другому. Правда?

— Хіба. Хоч...

— Хоч із діленням вашмосць не погоджується. Нічого. Вони їх іще більше поділять.

— Як то?

— Слухай, вашмосць, далі.

І справді на раді виринуло тепер питання, як вирядити цю частину армії, що її приділено молодому Потоцькому. Після довгих нарад вирішено поділити її: кінноту вислати степом, а реєстрових козаків Дніпром на байдаках, які приготовано, щоб постачали харчі для армії, коли вона рушить униз Дніпра. Коло Кодака, твердині, яку так сквапно відбудував і так могутньо укріпив покійний гетьман Конецпольський, мали обидва відділи злучитись і тоді почати спільні воєнні дії.

Хоч і як настоювали польовий гетьман Калиновський та з ним разом князь Корецький, пан Сєнявський і інші, щоб обидва відділи вислати разом суходолом, не розбиваючи їх на частини, гетьман Потоцький не поступився і поставив на своєму.

Так замість цілої армії, яку виставила Польща, мала йти в похід тільки її частина, і то поділена на два менші відділи:

— Що ти на те, полковнику? — запитав Виговський, коли обидва знайшлись у квартирі Кричевського.

— Нічого доброго це не ворожить.

— Кому? Нам, чи їм?

Кричевський поглянув на Виговського. Повторив, надумуючись: “Нам, чи їм?”

— Ну, полякам, чи нам?

— Нам, чи їм? їм, чи нам? — повторив і ще раз Кричевський і глибока борозна на його чолі ще більш поглибилася. Раптом його тверде вояцьке обличчя прояснилося, випогодилось, наче помолодшало.

— Не нам, тільки їм — відповів із притиском.

Виговський простягнув йому щиро руку.

— Тоді я вашмосці ще одну справу мушу виявити.

Присунувся до Кричевського із стільцем і знизив голос:

— Сьогодні зранку спіймали раненого Нечая Данила й недавно привели до обозу.

Кричевський подався взад, як від удару.

— Спіймали Нечая? Де?

— Десь у степу, по тому боці.