Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівні окуляри

Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?» – «Є!» – «Незвичайна?» – «Навіть більше – неймовірна!» – «Ти диви! – підняла вона брови. – Ти, звичайно, мені не розкажеш…» – «Ні! Пробач, але я зв’язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати». – «Ну, якщо поклялися, – зітхнула вона, – тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» – «Ще точно не знаю… Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти – топ-моделлю?» – «Ні! Топ-модель – це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару». – «Непогано». – «Авжеж!..» Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам’ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам’ять так, наче я його бачу по телевізору.

– Ну, давай! Давай розказуй!

– Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга – наче у мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти: медузи, морські коники, кальмари… От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби… Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб’ячими хвостами. І раптом з’являється Анжеліка – теж з риб’ячим хвостом. І починає співати:

Сьогодні наш останній день!

А ти як пень, – анітелень!

Нічого так і не збагнув,

Ким ти, ким ти для мене був!

Я ж так тебе кохала,

Коли тебе пізнала!

Тепер прощаємось навік:

Русалка я, ти – чоловік.

Прощай! Прощай! Прощай!

Прощай!

Прощай! Мене не забувай!

І я тебе не забуду.

Завжди пам’ятати буду!..

«Дивина! – думаю я. – У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста – новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже: «Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб’ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала – «пристьобую», наче він у неї на ґудзиках… І на цьому я прокинувся.

– Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам’ятав. Чи вже сам написав?

– Нічого я не писав, – почервонів Ромка.

– А їй ти про цей свій сон розказав?

– Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: «Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Та к ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою… Що тобі, Їжачку, сказати?… Такого в моєму житті не було ніколи!

– Я розумію!

– Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.

– Ну, то давай – розказуй швидше!

– Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує… Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з’явилася. Я з прикрістю думав: «Невже це і є її несподіванка?… А може, з нею щось трапилося… Може, вона захворіла». Вночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?… Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра вона не припливла… Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.

– А хто любить?!

– І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.

– Не знаю. Я б, може, й не став.

– Але мене так заїло! Та к заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри… Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося… і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу: неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що – короткозорий?» – «Ні, – кажу, – не короткозорий». – «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» – владно мовила Анжеліка. «Я не можу!» – признався я. «Так я тобі допоможу!» – вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала: «Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося, і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було…

– Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов’язані з ними…

Пригода одинадцята

Козачок Ґулька

Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:

– От! Знову почнуться уроки, домашні завдання… Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.

Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.

У