Стефані Маєр - Затемнення

я до школи. А якщо він хотів почути мій голос, то чому так швидко повісив слухавку?

— Тобі видніше, — сказав Едвард, і натяк на посмішку з’явився в куточку його губ.

— М-м-м, — пробурмотіла я. І це була правда. Я знала Джейка, як облупленого. Розгадати його мотиви має бути не так уже й складно.

Поки мої думки були за багато миль звідси, точніше, за п’ятнадцять миль по дорозі в Ла-Пуш, я вивчала вміст холодильника, збираючи інгредієнти на вечерю для Чарлі. Едвард прихилився до стійки, але й на відстані я відчувала, що він не зводить із мого обличчя очей, але була занадто заклопотана, щоб хвилюватися про те, що він там побачить.

Мені здалося, що ключ крився у запитанні про школу. То було єдине зрозуміле питання, яке поставив Джейкоб. Він хотів знайти відповідь на щось, інакше не став би так наполегливо тероризувати Чарлі.

То чому моє відвідування школи було для нього таким важливим?

Я намагалася побудувати логічний ланцюжок. Отже, якби я не пішла завтра до школи, то щó б це значило з точки зору Джейкоба? Чарлі колись трохи посварив мене за те, що я прогуляла один день школи, коли на носі кінець року, але потім мені вдалося його переконати, що одна п’ятниця ніяк не вплине на моє навчання. Навряд чи Джейк цим переймався. Мозок відмовлявся знаходити влучні варіанти. Можливо, мені бракувало якоїсь важливої інформації? Що такого вагомого могло статися за ці три дні, що Джейкоб наважився порвати довгу смугу небажання відповідати на мої дзвінки і спілкуватися зі мною? Що могло змінитися за ці три дні?

Я застигла посеред кухні. Упаковка заморожених гамбургерів вислизнула з моїх занімілих пальців. Ще одна довга секунда, і вони б із глухим стуком упали на підлогу. Едвард підхопив упаковку і кинув на стійку, а потім обійняв мене і прошепотів на вухо:

— Що сталося?

Я похитала головою, вражена власним відкриттям. Три дні могли змінити все.

Чи я не думала про те, що не зможу навчатися в коледжі? Що не зможу бути поміж людей після болісного триденного перетворення, яке звільнить мене від смерті, щоб я могла провести вічність з Едвардом? Перетворення, яке зробить мене довічною заручницею власної спраги…

Може, Чарлі сказав Біллі, що я зникла на три дні? Може, Біллі зробив хибні висновки? Може, Джейкоб насправді запитував мене, чи я ще людина? Хотів переконатися, що договір вовкулак досі в силі — що Каллени не наважилися вкусити людину… вкусити, не вбити?… Але невже він гадав, що я повернулася б додому, до Чарлі, якби це сталося?

Едвард струснув мене.

— Белло? — запитав він, тепер не на жарт схвильований.

— Я гадаю… гадаю, він перевіряв, — ледве чутно промовила я. — Перевіряв, щоб переконатися. Що я досі людина.

Едвард напружився, і низьке сичання пролунало у мене над вухом.

— Нам слід буде поїхати звідси, — прошепотіла я. — До того — щоб це не розірвало угоди. І нам не можна буде повертатися.

Він стиснув мене в обіймах.

— Я знаю.

— Кхи-кхи, — Чарлі голосно кашлянув позаду нас. Я підскочила, вирвалася з Едвардових обіймів і густо почервоніла. Едвард сперся на стійку. У його зосередженому погляді я бачила неспокій і роздратування.

— Якщо не хочеш готувати вечерю, я можу замовити піцу, — запропонував Чарлі.

— Ні, не треба. Я вже почала.

— Гаразд, — сказав Чарлі, обіпершись об лутку і схрестивши руки на грудях.

Я зітхнула і взялася до роботи, намагаючись не зважати на публіку…

— Якщо я попрошу тебе дещо зробити, ти довіришся мені? — запитав Едвард, і в його лагідному голосу прозвучала напруга.

Ми майже доїхали до школи. Ще хвилину тому Едвард був спокійний, жартував, а тепер його пальці так учепилися в кермо, що здавалося, він от-от розтрощить його на шматки.

Я спостерігала за виразом його обличчя — воно було зосередженим, а очі блукали деінде, наче дослухаючись до віддалених голосів.

Мій пульс прискорився у відповідь на його хвилювання, але голос прозвучав спокійно:

— Залежно, що ти попросиш. Ми заїхали на шкільну стоянку.

— Я боявся, що ти це скажеш.

— Що ти хочеш, щоб я зробила, Едварде?

— Залишалася в машині.

Він скермував на своє звичайне місце стоянки і вимкнув двигун, продовжуючи говорити:

— Просто чекай мене тут, поки я не повернуся по тебе.

— Але… чому?

Й ось тоді я побачила його. Не помітити його було неможливо. Він вирізнявся з-поміж інших учнів, навіть коли не стояв біля свого чорного мотоцикла, без дозволу припаркованого на тротуарі.

— О!

На Джейкобовому обличчі була маска, яку я добре знала. Він одягав її, коли вирішував тримати емоції під замком, а себе — під контролем, стаючи схожим на Сема, найстаршого вовка у квілеутській зграї. Але Джейкобу ніяк не вдавалося опанувати вираз безтурботного спокою, який завжди випромінював Сем.

Я й забула, як непокоїло мене це обличчя. Хоча до повернення Калленів я встигла роззнайомитися із Семом — навіть відчути до нього симпатію, — але не переставала обурюватися, коли Джейкоб копіював Семів вираз. То було обличчя незнайомця, і то був не мій Джейкоб, коли він його носив.

— Минулого вечора ти зробила хибні висновки, — пробурмотів Едвард. — Він питав, чи підеш ти до школи, бо знав: де ти, там і я. Він шукав безпечне місце, щоб перемовитися зі мною. Місце зі свідками.

Значить, учора ввечері я неправильно розтлумачила мотиви Джейкоба. Я чогось не знала — ось у чому причина. Не знала того, що примусило Джейкоба ні сіло ні впало говорити з Едвардом.

— Я не залишусь у машині, — сказала я.

Едвард тихо застогнав.

— Я так і знав. Гаразд, давай покінчимо з цим.

З кам’яним обличчям Джейкоб спостерігав, як ми підходимо до нього, тримаючись за руки.

В цей час я помітила також інші обличчя — обличчя моїх однокласників. Я помітила, як їхні очі розширилися, змірявши з ніг до голови високу Джейкобову постать, його тіло, що грало такими м’язами, яких не було в жодного звичайного шістнадцятилітнього підлітка. Я бачила, як ті очі пожирали його вузьку чорну футболку — з короткими рукавами, хоча день був на диво прохолодним, — і порвані, в плямах від мазуту джинси, і блискучий чорний мотоцикл, на який він обпирався.

Їхні погляди не затримувалися на його обличчі — щось примушувало їх швидко відвертатися. А ще я помітила, як усі відступали він нього на певну відстань, наче боячись заступити за межу уявного кола, в центрі якого він перебував.

Я була вкрай вражена, коли збагнула, що Джейкоб здавався їм небезпечним.