Євген Біба - Отаман Іван Сірко

складався з лівобережних гетьманців та московських стрільців, тримався мужньо, але московський головнокомандувач князь Г. Ромодановський надто повільно рухався йому на допомогу, незважаючи навіть на настійні прохання Самойловича. Таке зволікання Ромодановського нерідко пояснюють тим, що його син Андрій перебував у турецькому полоні й міг бути страченим у разі активних і успішних дій батька. Москва вже вела таємні переговори зі Стамбулом і врешті уклала мир за рахунок України. 22 серпня 1678 року Чигирин, точніше те, що від нього залишилося після тяжких боїв та підриву порохових погребів обложеними, взяли турецькі війська. Але йти на Київ у турків уже не було сил, і вони мусили повертатися за Дунай.

Вражений спустошенням рідного краю, Сірко, за словами Самійла Величка, звинуватив Самойловича у трагедії батьківщини: «Через тебе, Самойленка-гетьмана, цьогобічна Україна зовсім спорожніла, за що відповідатимеш сам перед всевидящим Богом».

1679 рік Сірко розпочав успішними походами на подніпровські ворожі фортеці Кази-Кермен і Тавань, і це спонукало турків вирушити на Січ. Почувши про наближення воїнства Кара-Мухаммед-паші, кошовий вийшов із Січі й переховувався з військом на островах. Турецький воєначальник повернув назад. Дізнавшись про наступ ворожих військ, цар Федір відрядив на Січ військо, що змусило турків відмовитися від нових спроб нападу на козацьку вольницю.

Розділ шостий

Смерть кошового

1680 року Сірко готувався до чергового походу до Криму, але тяжко занедужав. І він залишив Січ, поїхавши за десять верст на пасіку до села Грушівка, що в дніпровських плавнях. Уже після смерті кошового отамана колишній запорозький писар Биховець таємно свідчив у Москві: «Ми із суддею Яковом Константиновим добре послужили Богу й великому государеві, до злого вчинку Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під орудою турецького султана. Відтоді Сірко упав у розпач, що не зміг здійснити своїх задумів, занедужав, заболів у нього лівий бік, від чого надзвичайно схуднув».

Передчуваючи близький кінець, козацький ватажок наказав зробити труну, «в яку він потім лягав і говорив, що колишнього здоров'я у нього вже нема».

1 серпня 1680 року бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок. Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня викопали могилу в полі за Січчю й із військовими почестями поховали І. Сірка. Самійло Величко описує похорон кошового, коротко, узагальнено характеризує його самого та оцінює його діяльність. Для нас це дуже важливо, оскільки Величко був сучасником кошового отамана. Свій літопис Самійло Величко писав через 20 років після кончини Івана Сірка. «Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроводжено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким Військом у полі за Січчю, навпроти московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким Військом до свого коша…

Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймовуючи його про ту його, Сіркову, кончину і про погреб його».

Літописець наводить текст цього листа (дослідники визнали автентичність останнього), що його розпочинає сумне повідомлення: «Вельмишановний милостивий пане гетьмане, наш вельми ласкавий добродію! Коли людське життя лежить у Божій волі, то з його волі час смерті забирає зі світа людину. У такий спосіб прийшов 1 серпня смертний час до пана Івана Сірка, нашого кошового отамана і, наповнивши нас жалем, узяв його від нас, від тутешнього мешкання. Його тіло ми, жалісливо повболівавши, за християнським звичаєм поховали з набожним церковним обрядом при коші на полі 2 серпня».

Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», – занотував для пам'яті поколінь Самовидець. Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й у всій Україні. Народ із покоління в покоління переповідав легенди про славетного кошового отамана.

Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, нібито в мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку – в критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки після зруйнування Січі побратими поховали правицю козацького ватажка.

Розділ сьомий

Перший дослідник біографії Івана Сірка

«…Марнота усе! Наймарніша марнота – марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем? Немає нічого нового під сонцем! Покоління відходить, й покоління приходить, а земля вічно стоїть!.. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру! Немає нічого кращого, як тільки робити добро у своєму житті… Найкраще людині, що на світ не родилась…»

Історик і фольклорист, письменник та археолог, етнограф і мовознавець, музейний діяч і дослідник літератури – Козацький Романтик XX століття Дмитро Іванович Яворницький (1855—1940) – не належав до пестунів долі. Та, незважаючи на заборони, переслідування, утиски та цькування «гасителей правды и мысли» царської та радянської імперій, незважаючи на величезні матеріальні нестатки, роки поневірянь, за підтримки незрадливих друзів він творив Справу Свого Життя. Д. Яворницький належав до плеяди тих своєрідних талантів, що принесли на вівтар власної долі самовіддану працю і любов до свого народу, до України.

Видатний український поет-академік Максим Рильський, характеризуючи діяльність Яворницького, зазначив: «Дмитро Іванович