Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

нашi чарки. — Але знаєш, я все одно знайду цього проклятого сокола i надiшлю їй у коробцi з-пiд торта. Справа ж не в ньому, зрештою!

— А в чому?

— В тiм… — Ед був уже добряче п’яний. — У тiм, щоб надiслати його комусь у коробцi з-пiд торта. Важливо, щоб було кому…

Я мовчав. Уявив, що залишаю таку коробку на лiжку в 713-му…

— Послухай, Еде, як ти гадаєш, чи можна закохатися в жiнку, жодного разу її не бачивши?

— Можна… — впевнено сказав Ед пiсля тривалої паузи, впродовж якої вiн устиг викурити пiвлюльки. — Можна… Якщо ти щонайостаннiший романтик у цьому свiтi.

Але я не був романтиком. Я просто був — останнiм. Останнiм у довжелезнiй черзi за щастям. Ще хвилина — i я розридався б, якби так не зневажав п’янi сльози.

***

Я зайшов у номер… Коли я ще тiльки вставив ключ-картку в шпару, раптом здалося, що вiдкриваю домашнi дверi. Вiд цього дежа вю мене пересмикнуло.

…Додому я приходив пiзно, i з останнiм обертом ключа душа моя зменшувалася, — неначе ключ провертавсь усерединi мене. Я жахався вiд думки, що треба пройти повз кiмнату тещi й тестя (а вони навмисно залишали свої дверi вiдкритими) i почути їхнє єхидне покахикування. Я прокрадався в ванну, поспiхом мився, потiм таким самим небезпечним шляхом дiставався на кухню — покопирсатися в холодильнику. Свiтла я не вмикав, щоб не привертати до себе уваги. I якось пережив справжнiй шок, коли вимикач клацнув саме в той момент, коли я їв зi сковороди котлети. Свiтло застукало мене в найпiдлiший i найвульгарнiший момент: я стояв у трусах, схилившись над плитою, i намацував iще одну котлету на давно вистиглiй пательнi. На порозi кухнi височiла композицiя з трьох фiгур пiд назвою: «Ганьба неробам!» — теща в байковому халатi з синiми трояндами, тесть у пiжамi, а за їхнiми спинами скорботно маячила Свiтлана з волоссям, по-старосвiтському накрученим на папiрцi. Тiєї митi менi жагуче захотiлося провалитися крiзь пiдлогу, пробити п’ять поверхiв головою, пiрнути в пiдземний тунель i дiйти до тями в дикiй африканськiй пустелi. Я поглинав сiмейнi котлети, як злодiй! I я не мав права їх жерти, хоча справно вносив свою скромну частку (я одержував стипендiю i пiдробляв, ремонтуючи комп’ютери в рiзних НДI) в загальний бюджет.

Менi влаштовували обструкцiї, мене позбавляли десерту, призначали «комендантську годину» й Час Iкс — а я приходив усе пiзнiше. Менi навiть сподобалося носити тавро вiдщепенця: що з мене спитаєш? Усi розслабилися. До того, що в моїй присутностi велися розмови про «кращу партiю» для моєї законної дружини.

Нiч i вiтер правили моїм життям. Нiч i вiтер.

Я б мiг утекти в Зурбаган, якби вiн був позначений на картi.

…Я ввiйшов у номер. На застеленому лiжку ще залишався слiд вiд тiла, я погладив його рукою — покривало ще зберiгало слабке тепло. Отже, вона вийшла зовсiм недавно. Але чому вона прилягла перед виходом до снiданку? Може, занедужала? Так i є — на тумбочцi лежав аспiрин. Напевно, застудилася, таке з туристами трапляється часто. Я почав прибирати i витрусив iз кошика порожню пляшку з-пiд «Чiнзано», шоколадну фольгу i пачку «Мальборо», в якiй сиротливо перекочувалась одна сигарета. Ага, он як?! Навряд чи вона курила «Мальборо» й наодинцi випила всю пляшку… Я не на жарт розлютився. До того ж я нiде не побачив книжки… Я полiз у шафу, наче був у своїй кiмнатi, вiдкрив тумбочку й висунув шухляду туалетного столика. Книжка лежала саме там. Позавчора я прочитав тiльки одну сторiнку. Закладка лишилася на тому самому мiсцi. Крiм того, поруч лежав клаптик паперу з написом: «Who are you?»… Менi потемнiло в очах. Це, звичайно, могла бути випадковiсть, папiрець не адресовано менi, чужа записка, звертання до когось iншого. Туристи iнодi записують поширенi вирази, якi допомагають зорiєнтуватися в крамницi, на вулицi, в ресторанi. Але ця фраза була занадто простою, щоб її записувати: «Хто ти?» Навряд чи про це запитують в офiцiанта чи продавця…

Я «проковтнув» iще кiлька сторiнок i пересунув закладку й записку далi. Тепер, якщо вона зрозумiє, це саме запитання адресовано їй.

Але ж я мушу вiдповiсти! Як? I взагалi, щo я мiг вiдповiсти на це запитання? Я певен, вона й не пiдозрює, що «покоївка» — чоловiчої статi, що ми — майже спiввiтчизники. Хто я? Я стояв посеред кiмнати i, замiсть того, щоб прибирати, роздумував, як би менi вiдгукнутися на це послання. Я знову розкрив книгу i переглянув уже прочитану сторiнку. Нарештi знайшов те, що потрiбно, й пiдкреслив нiгтем фразу: «…вiн уже не знає, що робити з власним життям, i тому просто радiє тому, що ще живе…»

Якщо я помилився, нiчого не змiниться. А якщо не схибив — наступний хiд буде за нею. I про це я зможу довiдатися тiльки завтра.

***

Я перевдягся i пройшов не чорним ходом, як звичайно, а вийшов у центральний хол готелю. Якщо на «рецепшн» сидить мiй знайомий Скотт Вайль, якийсь далекий родич моєї господарки мiсiс О’Тулл, можливо, в мене вистачить духу довiдатись, яка ж то дама живе в 713-му. Це, звiсно, було небезпечно: якщо, не дай Боже, у неї що-небудь пропаде з кiмнати, — мою цiкавiсть буде покарано. В цьому готелi панувала сувора субординацiя, а ми, покоївки, особливо ж я, були останнiми пiсля лiфтерiв, носiїв i посудомийок.

Я рiдко ходив цим шляхом i вкотре подивувався розмаховi й розкошi свого мiсця роботи. Хол складався з декiлькох просторих залiв, оформлених у рiзних стилях. Особливо менi подобався «арабський» — iз кальянами бiля кожного пуфика, з позолоченими спинками диванiв i крiсел, оточених густою тропiчною рослиннiстю. Вайля на рецепцiї не було. Пiсля снiданку сходами спускалися туристи. Вона могла бути серед них. Я не мiг затримуватися в холi й вийшов на вулицю, закурив, розглядаючи публiку крiзь широкi склянi дверi. Туристи, розбившись на групи, чекали своїх гiдiв, голосно i весело перемовлялися. Майже всi були зодягненi в легенькi бриджi й широкi майки. Особливо розчулювали бабусi в шортах i кросiвках. Я швидко оглянув усiх жiнок — моє пристрiляне око не зупинилося на жоднiй. Це була солiдна, навiть я сказав би — поважна публiка. Кожну групу бiля входу чекав окремий автобус. Поступово всi iз залу почали переходити в авта. Я вiдвернувся, вдаючи, що менi начхати на цю гомiнку юрбу нероб. На якусь частку секунди раптом здалося, що повiяло ледве вловимим