Олександр Степанович Дерманський - Король Буків, або таємниця смарагдової книги

на гілці якого, в гніздечку, він колись вилупився з яйця й провів найщасливіші дні свого життя — безтурботні перші дні, сповнені теплом сонячним і маминим. Саме тут колись він став свідком загибелі своїх батьків. Петяка ніколи не зміг би забути той жахливий день, що закарбував у пам’яті пташеняти огидні постаті двох потворних убивць. Закарбував, щоб колись можна було впізнати їх і помститися.

Петяці вистачило одного погляду, щоб пересвідчитися: на землі лежали скорчені тіла тих самих, ненависних горобчикові крилунів.

Це були справжні потвори — напівмавпи-на-півкомахи з пиками й тілами макак, зі слонячими вухами, хоботами замість носів, прозорими крилами бабок і довгими та брудними коров’ячими хвостами.

Петяка востаннє з огидою глянув на мертвих химер і, піднявшись у небо, вирушив назад, на північ — шукати друзів.

У пастці

Радість Гаврика й Шмигуна не знала меж, коли за три дні важкої подорожі вони зустріли живого і неушкодженого Петяку.

Коли Джульєтта через невідому, можна сказати, загадкову (бо вірити у зраду дракониці заради кохання до Спарта друзі не хотіли) причину залишила їх, а горобець потрапив до лап крилунів, було вирішено продовжувати дорогу додому. Щоправда, Понтія вирядили наздоганяти Джульєтту й з’ясувати її подальші наміри. Бука ж і лепрехун уже четвертий день ішли до Міста лише удвох.

Гірко й прикро було одного дня втратити аж двох друзів. І коли на повернення Джульєтти ще були певні сподівання, то побачити живим Петяку ні Гаврик, ані Шмигун не чекали. Втім, у глибині душі обох змучених подорожніх несміливою іскоркою жевріла надія, що крилуни нічого не зроблять з горобчиком, а приправлять його в замок як цінного полоненого. А там… хтозна, може, й удалося б його визволити.

І ось на четвертий день подорожі, коли вже й мізерні надії почали згасати, Петяка, як сніг на голову, впав з гожого неба просто буці й лепрехунові під ноги. Точніше, не впав, а м’яко приземлився.

— Гаврику! Шмигуне! — не приховував радості горобчик.

— Ура! — несказанно зраділи його друзі. — Живий! Живий! Молодець!

— А вони!.. А вони!.. — Петяка не міг виштовхнути з грудей важкий клубок, що враз утворився там від неймовірного сплетіння суперечливих почуттів — щастя, гордості й водночас огиди й ненависті. — Вони мертві! — випалив горобчик. — Я помстився вбивцям. То були вони — ті, що…

Петяка не стримався і, ридаючи, кинувся на груди Шмигуна й затрясся в плачі.

Коли горобчик виплакався й заспокоївся, то розповів Шмигунові з Гавриком про свої пригоди й переживання, про рідне дерево, про торбу-під-пахівку, про розмову й останню, смертельну сутичку крилунів.

Ця розповідь магічно вплинула на буку з лепрехуном. Вони в розпачі й зневірі йшли до Міста, голодні, виснажені дорогою (а Шмигун іще й печерним помідором), втративши друзів і майже загубивши в покручених лабіринтах сумнівів надію, раптом стали готові дати бій ворогу хоч тепер. Коли дрібний горобчик подолав двох лютих і підступних почвар, то хто давав їм право опускати руки й сумніватися у своїх силах?!

Очі Гаврика й Шмигуна запалали вогнем рішучості.

— Ми дістанемо Книгу! — впевнено сказав Гаврик.

— Але спершу я начавлю соку з оцього міхура! — докинув Шмигун і звично копнув помідора вільною ногою.

Увечері наступного дня троє мандрівників дістались околиць Чорного озера.

Жодної звістки ні від Джульєтти, ні від Понтія так і не було.

Тут, неподалік від Міста, шукачам Книги доводилося бути вкрай обережними: щомиті їх могли виявити й схопити Наритові посіпаки.

У сутінках Гаврик, Шмигун і Петяка прокралися до Понтієвої печери. їх ніхто не помітив.

Тут усе було так, як і тоді, коли друзі ще разом із Джульєттою й Понтієм, визволивши Шмигуна, ховалися від переслідування. Простеливши на сиру підлогу свій верхній одяг, Шмигун і Гаврик уклалися спати. Петяка звично вмостився у м’якій вилозі лепрехунового трикутного капелюха.

Гаврик прокинувся від того, що хтось намагався його розбудити, наполегливо торсаючи за плече.

— Що таке? — спросоння невдоволено спитав бука.

Йому ніхто не відповів. Шмигун з Петякою все ще спали. Хто ж тоді термосив Гаврика? Бо ж він відчував, що все тіло щосили здригається, і від того здригається вся печера: її вкрите краплями склепіння, сірі стіни й холодна підлога.

«Невже це я замерз до таких шалених дрижаків?» — подумав Гаврик.

І тут почувся сонний переляканий голос Шмигуна:

— ЗЕМЛЕТРУС!!!

Лепрехун підскочив ледь не до склепіння печери.

— Швидше на вулицю!

Друзі навпомацки кинулись до рятівного виходу з печери, яка від могутніх підземних поштовхів здригалася щораз дужче. Згори посипалися гігантські бурульки, так звані сталактити, що бозна— скільки століть, наростаючи, міліметр за міліметром спрямовували свої гостряки в підлогу.

Тієї ж миті, як Шмигун вискочив із печери, Гаврик устиг помітити, що Петяка на льоту почоломкався з однією з бурульок, що відірвалася від стелі й вирушила у свій нетривалий карколомний політ. Горобчик упав додолу.

Гаврик, що був за крок від рятівного отвору, рвонув назад у печеру й підхопив на руки очманілого Петяку.

Але саме тоді зі страшенним гуркотом склепіння за його спиною розкололось — і гранітна лавина з тисячі дебелих брил замурувала єдиний вихід з печери.

Малюнок на стіні

Петяка оговтався за кілька хвилин після нокауту, але не побачив нічого, крім темряви. Він застогнав і поворухнувся.

— Де це я?

— Слава Книзі! Нарешті, — почувся голос Гаврика. — Ми в пастці. Вихід із печери завалено. Сподіваюся, Шмигун з того боку каміння, а не під ним.

— Ми повинні вилізти звідси, — почав оговтуватися Петяка.

— Зараз я запалю сірника, — підбадьорив товариша Гаврик.

Він витяг з кишені сірники, і за мить на стінах застрибали химерні тіні.

На щастя, в печері ще були запаси хмизу.

Бука розпалив багаття. Тепер всередині кам’яної пастки розвиднілося.

— Поглянь! — вигукнув Петяка, показуючи крилом у глиб печери. — Там з’явився отвір.

Справді, землетрус розчахнув, здавалося, монолітну дальню стіну, утворивши чималу темну пройму.

— Ходімо!

Гаврик запалив від вогнища велику гілку хмизу, взяв ув оберемок іще декілька і, піднявши щойно створений смолоскип над головою, попрямував до розколини. Вона виявилася входом до вирубаного в камені тунелю. Тунель був настільки широким і високим, що по ньому, щоправда нагинці, міг би пройти навіть дракон.

— Сподіватимемося, цей підземний хід нас кудись виведе, — сказав бука й пішов у темінь.

Петяка подався за ним.

— Чекай, — раптом зупинив Гаврика горобчик, — тут щось є! Ось, на стіні! Присвіти.

Бука підніс ближче палаючу гілку.

На кам’яній стіні був якийсь малюнок: звивиста лінія, що вела до зображення замку.

— Це ж лігво Нарита! — скрикнув Петяка.

— Все зрозуміло, — здогадався