Люко Дашвар - Биті є. Макс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На долоню лягає Максова рука.
– Доро…
Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…
Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.
Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.
– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?
– Добре, – одними повіками.
– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…
…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.
– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?
– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…
За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
– …Як ти?
– У мене є мама, – пише Дора.
– Ну, зрозуміло…
– Мені треба до неї!
– Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!
– Треба!
– Гаразд! Коли?
– Зараз же!
– Ні! – похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано – ні, ні!
– Я тут не можу! – пише Дора. – Мене тут нема.
– А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
– Треба працювати. Заробляти…
– От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!
Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна – ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?… Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичайними… У чому каверза?…
– То що?! – обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!
– Добре! – Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.
– Що «добре»?! Ти про гроші чула?
– Ні…
– Тоді не розумію… Ти лишаєшся?
– Так…
– Чому? А як же мамця?
Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.
– Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.
– Ні, ні…
– Та що з тобою, Доро?! – Макс раптом знічується, подається до дівчини. – Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… – веде гарячою долонею по Дориній шиї.
Дора зіщулюється – нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
– Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
Супчик із сумнівів
Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах – ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, – та мізки працювали.
– Женити його, чи що?
Повеселішала – логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула – саме до Брюсселя валізку надіями пакував.
– Вово, ти Новаковського добре знаєш?
– Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.
– Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.
– Навіщо? – буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.
– А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! – процідила. – Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…
– Казиться він… – роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. – Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…
– Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…
– Працює хай!
– Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася – може бути. Як її звати?
– А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…
– Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, – наказала пані Женя. – Чи мені татові зателефонувати?…
Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: «Небезпека!»
Видихнув шумно.
– Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?
Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…
– Хіба у тебе за Максима душа болить?
Володимир Гнатович відсунув валізку.
– Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.
– Ну… – підштовхнула пані Женя чоловікові думки.
– Приїду навесні,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макс», після закриття браузера.
