Курт Воннегут - Галапагос

ввійти. Він знав уже, що її зелені очі — невидющі. А то б нізащо цього не сказав; дівчина зовсім не мала вигляду сліпої. І була дуже гарна. За порадою свого великого мозку, Ортіс закохався в неї.

Ендрю Макінтош стояв біля величезного — від підлоги до стелі — вікна й дивився поверх боліт та нетрів на «Баійю де Дарвін», що, як він сподівався, ще до заходу сонця мала стати його власністю чи, може, власністю Селіни або подружжя Хірогуті. Людиною, від якої Макінтош чекав о пів на шосту дзвінка, був голова надзвичайного консорціуму фінансистів, розгублених у Кіто, Готфрід фон Кляйст, президент правління найбільшого еквадорського банку, дядько адміністратора «Ельдорадо» й капітана «Баійї де Дарвін», співвласник-разом із своїм старшим братом Вільгельмом — судна та готелю.

Обертаючись до Ортіса, який щойно приніс філе-міньйони, Макінтош у думці репетирував першу фразу, з якою звернеться іспанською мовою до Готфріда фон Кляйста: «Перше ніж ви повідомите мені решту приємних новин, любий колего, дайте слово честі, що цієї хвилини, з верхнього поверху мого власного готелю я бачу вдалині моє власне судно».

Макінтош був босий і мав на собі тільки шорти кольору хакі з розстебнутою ширінькою, без трусів, тож його статевий член було видно — він нагадував маятника на дідусевому годиннику.

Отож. А я тим часом зроблю паузу, аби подивуватись, як мало цей чоловік був зацікавлений у відтворенні собі подібних, у тому, щоб досягти величезного успіху з погляду біології — попри всю свою ексгібіціоністську сексуальність та манію зробити своєю власністю якомога більше життєдайних систем планети. Найвидатніші нагромаджувачі засобів виживання в ту епоху мали, як правило, дуже мало дітей. Звичайно, були й винятки. А втім, ті з них, котрі народжували багато дітей і нагромаджували, як вважалося, багато власності задля щастя своїх нащадків, здебільшого робили з тих дітей психічних калік, їхні спадкоємці найчастіше були неповноцінні, і їх легко обдирали як липку чоловіки та жінки, пожадливістю схожі на того, хто залишив їм у спадок значно більше всього, що тварина з людською подобою зможе в житті потребувати чи забажати.

Щодо Ендрю Макінтоша, то цей навіть про власне життя не дбав — захоплено стрибав з парашутом, ганяв на швидкісних автомобілях тощо.

Тож мушу визнати, що в ті часи людський мозок перетворився на такого невтомного й безвідповідального генератора ідей щодо сенсу життя, що діяти заради наступних поколінь здавалося лиш однією з багатьох випадкових ігор для вузьких ентузіастів — поряд з іграми в поло, покер чи на біржі, з написанням науково-фантастичних романів тощо.

Не тільки Ендрю Макінтош — все більше людей вважали тоді, що забезпечувати виживання людського роду — суцільна нудота. Куди цікавіше, так би мовити, щосили лупити по тенісному м’ячику.

Зряча сука Казашка сиділа в ногах королівського, як за розмірами, Селіниного ліжка, поруч із полицею для речей. То була німецька вівчарка. Вона почувалася спокійно й могла бути сама собою, бо не мала тоді на собі нашийника. І її невеличкий мозок, діставши сигнал — запах м’яса, — примусив її великі карі очі з надією звестися вгору, до Ортіса, а хвоста погойдатись.

Щодо розпізнавання запахів собаки тоді набагато випереджали людей. Завдяки дарвінівському законові природного добору нині всі людські істоти мають нюх не менш гострий, ніж був у Казашки. До того ж в одному відношенні вони навіть перевершили собак: розрізняють запахи під водою.

Собаки й досі навіть плавати під водою не навчилися, хоч мали на цю науку мільйон років. Тиняються без діла, як і колись. Навіть рибину собі не вміють спіймати. І тут доречно буде сказати, що за весь цей час тваринний світ узагалі навдивовижу мало змінився, щоб поліпшити умови свого виживання, коли не рахувати людство.

16

Слова, які Ендрю Макінтош мовив щойно Хесусові Ортісу, були вкрай образливі і, з огляду на муки голоду, що поширювались у всьому Еквадорі, вкрай небезпечні. Вони напевне свідчили про якусь справді невиліковну хворобу його великого мозку — коли, звичайно, здатність бодай трохи усвідомлювати наслідки своїх учинків можна вважати ознакою психічного здоров’я. Навіть більше, обурлива кривда, яку Макінтош заподіяв цьому привітному, доброзичливому офіціантові, не була вмисна.

Це був середній на зріст чоловік із статурою боксера, квадратною головою, посадженою на тулуб майже без шиї, з товстенними руками й ногами, палкий і активний аматор вилазок на природу — як і Рой, чоловік Мері Хепберн. Але, на відміну від Роя, Макінтош завжди прагнув ще гостріших відчуттів небезпеки. Зуби в нього були такі великі й ідеально білі, і він обдарував Ортіса таким гарним усміхом, що тому пригадалися клавіші рояля.

Макінтош звернувся до бармена іспанською мовою:

— Зніми кришку, постав, обидва філе собаці на підлогу і йди геть звідси.

До речі, про зуби. На Санта-Росалії та в інших людських колоніях Галапагоського архіпелагу ніколи не було дантистів. За таких умов мільйон років тому типовий колоніст уже до тридцяти років лишився б без зубів, зазнавши численних і нестямних страждань від зубного болю. Тепер таке було б не просто ударом по марнолюбству, адже нині зуби в природних яснах — це єдине людське знаряддя.

Справді, теперішні люди, крім зубів, не мають жодних знарядь.

Коли мері Хепберн та капітан прибули на Санта-Росалію, вони мали гарні зуби, хоч обом було далеко за тридцять. Цьому сприяли регулярні візити до дантистів, які видаляли гнилі зуби, відсмоктували гній тощо. Та померли вони беззубими. Селіна Макінтош, коли загинула в самовбивчій змові з Хісако Хірогуті, була ще дуже молода й мала досить своїх зубів, хоч і далеко не всі. Хісако на ту пору була вже зовсім беззуба.

І коли б я критикував тіла, що їх мільйон років тому мали люди, — та, зрештою, й сам я, — як ото критикують вивезені на ринок машини, то насамперед зробив би два головні зауваження. З приводу одного з них я тут уже висловлювався: мозок надто великий, щоб бути практичним. А друге зауваження було б таке: щось негаразд із нашими зубами, їх звичайно не вистачає на все життя. Якій ланці в ланцюгу еволюції мусимо завдячувати, що маємо повен рот гнилих черепків?

Було б чудово, якби ми могли стверджувати: закон природного добору, що приніс людям за такий короткий час стільки користі, подбав і про проблему з зубами. Він таки й подбав, але розв’язав цю проблему по-драконівському. Зуби не стали довговічніші. Просто середня тривалість людського життя скоротилась приблизно до тридцяти років.