Вольтер - Кандід

як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.

— Я візьму за чоловіка того з двох, — сказала вона, — хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.

— Це я зробив цей прекрасний вчинок, — сказав один.

— Це я маю таку заслугу, — сказав другий.

— Гаразд, — відповіла вона, — я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.

Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.

— Чого навчатимеш ти свого вихованця? — опитав він першого.

— Я навчу його, — сказав учений, — восьми частин красномовства,[74] діалектики, астрології, демономанії;[75] поясню, що таке субстанція й випадок,[76] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[77]

— А я, — сказав другий, — дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.

Задіґ виголосив:

— Чи ти батько дитині, чи ні, — але ти одружишся з матір'ю.

Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[78] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.

Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи — щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.

Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:

До чого видатні його заслуги!

Скільки милосердя! Скільки величі!

Ах, до чого повинен пан

Бути задоволений із самого себе!

Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Він матиме рацію». А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Він має рацію». Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[79] повсякчасна розвага не є вже розвагою.

Розділ сьомий

Суперечки й аудієнції

Отак Задіґ увесь час виявляв витонченість свого генія і добру душу. Його обожнювали і, проте, його любили. Про нього говорили, як про найбагатшого з людей. По всій імперії лунало його ім'я, всі жінки наводили на нього свої лорнети, всі громадяни вихваляли його правосуддя; вчені дивилися на нього як на свого оракула; навіть жерці визнавали, що він знається в їхніх справах навіть більше за старого архімага Ієбора. Вже нікому не спадало на думку сперечатися з ним з приводу грифонів. Вірили тільки в те, що йому здавалося ймовірним.

У Вавилоні була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень років і поділила імперію на дві завзяті секти: одні запевняли, що до храму Мітри завжди треба входити лівою ногою, інші вважали цей звичай за мерзенний і входили тільки правою. Всі чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дізнатися, якій секті віддає перевагу Задіґ. Народ утупив очі в обидві його ноги, і все місто хвилювалось і вагалося. Задіґ увійшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, і потім у красномовній промові довів, що бог неба і землі не віддає нікому переваги й не більше цінить ліву ногу, ніж праву. Заздрісник з жінкою запевняли, що в його промові було мало образів і що він не примусив танцювати в ній гори й пагорбки.

— Промова його суха і позбавлена генія, — говорили вони, — в ній не чути було ні про море, що відступає[80] від берегів, ні про зірки, що падають,[81] ні про розтоплене, як віск, сонце:[82] словом, не було доброго східного стилю.

Задіґ був задоволений, що має розумний стиль. Усі були на його боці не тому, що він мав рацію, і не тому, що він був чемний, але тому, що він був першим візиром.

Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.

Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, — що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:

— Великий міністр!

Цариця говорила:

— Чемний міністр!

І обоє додавали:

— Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.

Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83] Зенд-Авестою[84] й святим вогнем,[85] що вона засуджує