Стендаль - Червоне і чорне

сміх, знизування плечима та тривіальні зауваження про бабську дурість — ось і все, що вона незмінно чула у відповідь, коли в перші роки свого заміжжя вона в пориві щирості хотіла поділитися своїми переживаннями з чоловіком. Такі жарти, особливо коли вони стосувалися захворювань дітей, краяли серце пані де Реналь. Ось що вона знайшла замість догідливих і медоточивих лестощів єзуїтського монастиря, в якому провела свої юні роки. Горе виховало її. Вона була занадто гордою, щоб говорити про це горе навіть з своєю подругою пані Дервіль, і думала, що всі чоловіки такі, як і пан де Реналь, як пан Вально і супрефект Шарко де Можірон. Грубість і найбрутальніша бездушність до всього, крім грошей, кар'єри й орденів, сліпа ненависть до всякої думки, що суперечила їхнім уподобанням, — все це здавалось їй таким властивим представникам чоловічої статі, як те, що вони носять чоботи чи фетровий капелюх.

— Але навіть після стількох років пані де Реналь не могла звикнути до товстосумів, серед яких їй доводилось жити.

В цьому й була причина успіху селянського юнака Жюльєна. В симпатії до його благородної і гордої душі вона пізнала якусь солодку втіху, що сяяла принадністю новизни. Пані де Реналь скоро простила йому незнання найпростіших речей, яке робило його для неї ще милішими і грубість манер, яку їй удавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жюльєна варто слухати, навіть коли він говорив, про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебігаючи вулицю, попав під колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тільки грубий сміх, а тут вона бачила, як болісно супляться чорні, так красиво вигнуті брови Жюльєна Потроху їй стало здаватись, що великодушність, душевне благородство і людяність властиві тільки цьому юному абатові. Йому єдиному віддавала вона всю ту симпатію і навіть захоплення, що їх збуджують ці чесноти в благородних душах.

У Парижі стосунки між Жюльєном і пані де Реналь швидко спростилися б, але в Парижі кохання — це дитя романів. Юний гувернер і його несмілива господиня знайшли б у трьох-чотирьох романах або навіть у куплетах театру Жімназ пояснення своїх стосунків. Романи визначили б їм ролі, які слід було грати, показали б приклад для наслідування, і рано чи пізно, можливо навіть без усякої радості, а може й нехотя, Жюльєн, задля одного марнолюбства, пішов би за цим прикладом.

В якому-небудь містечку в Апейроні чи в Піренеях перша-ліпша випадковість прискорила б розв'язку — така дія жаркого клімату. А під нашим похмурішим небом бідний юнак стає честолюбним тільки тому, що його чутливе серце жадає таких утіх, що коштують грошей; він бачить щодня тридцятилітню жінку, щиру й доброчесну, заклопотану дітьми й далеку від того, щоб шукати в романах зразків для поведінки. В провінції все відбувається повільно, поступово, і це природніше.

Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалась до сліз. Якось Жюльєн застав її, коли вона плакала.

— Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?

— Ні, друже мій, — відповіла вона. — Покличте дітей і ходімо прогуляємось.

Вона взяла Жюльєна під руку і сперлась на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його «друже мій».

Вкінці прогулянки Жюльєн помітив, що вона раз у раз червоніє. Вона сповільнила ходу.

— Ви, мабуть, чули, — сказала вона, не дивлячись на нього, — що я єдина спадкоємиця дуже багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно присилає всякі подарунки… Мої сини роблять такі успіхи… просто дивовижні… Так ось я хотіла вас попросити прийняти від мене маленький подарунок, на знак моєї вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тільки… — додала вона, почервонівши ще більше, і замовкла.

-= Що, пані? — спитав Жюльєн.

— Тільки не треба говорити про це моєму чоловіку, — прошепотіла вона, опустивши голову.

— Я бідний, пані, але не ниций, — відказав Жюльєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись, випростався на весь зріст. — Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується моїх грошей.

Пані де Реналь почувала себе знищеною.

— Пан мер, — провадив далі Жюльєн, — п'ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.

Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг занити приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жюльєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, яку вона мимоволі йому заподіяла, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот цілий тиждень робила пані де Реналь щасливою. Їй, нарешті, вдалося трохи пом’якшити гнів Жюльєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.

«Ось які ці багатії, — казав він сам собі, — ображають людей, а потім думають, що все можна загладити якимсь кривлянням».

Серце пані де Реналь було таке переповнене і досі таке невинне, що, незважаючи на свої наміри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповісти чоловікові про зроблену Жюльєну пропозицію і про те, як він відмовився від неї.

— Як! — скрикнув обурений пан де Реналь». — Ви могли стерпіти, щоб вам відмовив ваш слуга?

Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:

— Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх камергерів молодій дружині: «Всі ці люди, — сказав він, — наші слуги». Я вам читав це місце а мемуарів Безанваля, дуже повчальне для підтримки престижу. Всі, що не належать до дворянства, живуть у вас і одержують платню, ваші слуги. Я поговорю з цим добродієм Жюльєном і дам йому сто франків.

— Ах, друже мій, — сказала пані де Реналь, затремтівши від хвилювання, — зроби ж принаймні так, щоб слуги не бачили.

— Авжеж! Бо вони заздритимуть, і не без підстав, — сказав її чоловік і пішов, міркуючи, чи не завелику суму він назвав.

Пані де Реналь впала на стілець, майже знепритомнівши від смутку. «От тепер він образить Жюльєна, і це з моєї вини». Вона відчула огиду до свого чоловіка і затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що ніхто більш не ділитиметься з ним своїми почуттями.