Сергій Бут - Листи з того світу

Переконавшись, що з Ельзою Олександрівною все гаразд, я поспішив у свою кімнату, щоб двічі маякнути Альбертові. Після цього я впав на диван, попередньо наставивши будильник на телефоні, — завтра мене чекала перша зміна.

Я бачу маму.

Вона стоїть на порозі кімнати зі склянкою молока і жестом пропонує випити його. Склянка перекочовує до моїх рук, і я п’ю… П’ю тепле, ранішнє молоко, що тече по бороді білими струмочками й залишає над устами білі «вуса». У моєму сні за кадром лунає акапельний спів пташок… У моєму сні — аромати м’яти й бузку, що наповнюють кімнату запахом літа… У цьому видінні тихий, спокійний ранок сповіщає про початок нового дня. Я допиваю молоко і віддаю склянку матері. По стінках замість білих молочних слідів стікає чорна кавова гуща.

Мати бере гранчак і мовчки виходить із кімнати.

Крізь пташиний спів у сон просочується «Мелодія» Мирослава Скорика і, набираючи потужного звучання, входить у мою свідомість дзвінком будильника. Я прокидаюся.

Розплющити очі з першого разу не вийшло. Втома, що накопичилася за робочі дні, далася взнаки. Спроба «номер два» була трохи вдалішою, але й вона не принесла бажаного результату. Тоді я застосував метод шокової терапії: неймовірними зусиллями примусив себе скочити на ноги. Декілька секунд підлога здавалася корабельною палубою, що змінюючи рівень горизонту, розхитувала мене в різні боки. Відновивши координацію рухів, я побіг умиватися. Водні процедури допомогли прокинутись остаточно, і я почав збиратися на роботу. На кухні застав Ельзу Олександрівну, яка стояла з чашкою кави і спокійно дивилася у вікно.

— Доброго ранку, — привітався я.

— Доброго, — коротко підтакнула хазяйка, не повертаючи голови.

— Вибачте ще раз, що розбудив учора. Сьогодні в першу зміну йду, думав, ви ще спатимете.

Ельза Олександрівна повернулася впівоберта, і я відразу помітив зміни у її обличчі: воно не мало ранкової свіжості і здавалося виснаженим, а темні кола під очима позбавляли погляд звичного блиску. Такий кепський вигляд змусив мене поцікавитися станом її здоров’я.

— Ви себе добре почуваєте?

— Так, просто трішки недоспала.

Мінорна тональність її відповіді обірвала хід розмови, тож я мовчки поклав на кухонний столик місячну платню за квартиру й налив собі кави.

— А як ваші справи? — поцікавилася жінка.

— Усе гаразд, поступово входжу в робочий ритм, — відповів я, намазуючи скибку чорного хліба селянським маслом.

Ельза Олександрівна вирішила не заважати мені і вийшла з кухні, побажавши вдалого дня. Я ж поспіхом доїв свій бутерброд, вибіг із квартири і подався на зупинку.

Без Оксани робочий день здавався безкінечним. Сьогодні вона відпочивала. Її відсутність компенсувала думка про майбутні відвідини Шевченківського відділення РАЦСу. Можливо, там знаходився ключ до дверей минулого, за порогом яких розгорнулася та жахлива історія.

«Скільки таких дверей доведеться відчинити, перш ніж дізнаюся правду? Через які пороги доведеться переступити?» — ці запитання дошкуляли невідомістю. Але я твердо вирішив: скільки б їх не виявилося — треба йти до кінця. У цих роздумах робоча зміна зійшла нанівець.

Сповнений рішучості, я зайшов у будинок номер шість на вулиці Котлярській, де знаходилося відділення РАЦСу Шевченківського району. М’який килим, що встеляв підлогу загального коридору, поглинав кроки, тож я безшумно ступав, читаючи на дверях таблички з іменами та прізвищами службовців. Коли очі наштовхнулися на знайоме ім’я по батькові, я зупинився: шкільну вчительку музики теж звали Мирославою Андріївною. От якби моя майбутня співрозмовниця виявилася такою ж чуйною, як учителька!

На жаль, за дверима кабінету мене чекало розчарування. Мирослава Андріївна слухала мене рівно хвилину і, зрозумівши, що моє прохання жодним чином не спонукає її до виконання посадових обов’язків, увімкнула тривіальні методи бюрократичного захисту.

— Молодий чоловіче, у нас перевірка на носі, а ви хочете невідомо що і невідомо від кого.

Мабуть, чиновниця вирішила, що цієї репліки буде досить, аби я відчепився, але своїми ж словами вона підштовхнула мене до хитрощів.

— Хіба вам не телефонувала Раїса Павлівна з центрального відділення? Вона мала попередити про мій прихід.

Не скажу, що блеф кардинально змінив ставлення Мирослави Андріївни, та стіна байдужості таки дала тріщину.

— Що вам треба?

— Всього-на-всього переглянути журнал видачі свідоцтв про народження і смерть за 1948 рік.

— То вам до Миколаївни, в архів потрібно. Так би й сказали.

Усім виглядом вона демонструвала небажання мати зі мною справу, та саме воно змусило її встати і провести мене до архіву. З мого боку «симпатія» була аналогічною, тож я йшов за нею, радіючи, що далі вестиму діалог з іншою людиною.

— Миколаївно, тут до вас хлопчина.

Мирослава Андріївна пропустила мене в приміщення, від підлоги до стелі закладене всілякими журналами та папками, і залишила наодинці з літньою жінкою.

— Доброго дня, — привітався я до господині кабінету.

Жінка виявилась абсолютною протилежністю колезі і залюбки прийняла мене у своїх скромних покоях. Вона називалася Ольгою Миколаївною, працювала тут усе життя, періодично змінюючи кабінети й посади. За зізнанням самої чиновниці, архів не був місцем, звідки вона хотіла б вийти на пенсію, але внучка, студентка Львівської консерваторії, потребувала її допомоги, тож старенька мусила добирати стаж тут.

Багато чого мені довелося вислухати з уст жінки, перед тим як вдалось озвучити причину свого візиту, тож коли з’явилася така нагода, я не забарився. На мій подив, Ольга Миколаївна зацікавилася, та, перш ніж допомогти в пошуках, попросила розказати детальніше про все, що було відомо. На жаль, моя розповідь видалася скупою, бо все, що я знав, вичерпувалося листом. Однак цього виявилося задосить, аби на очах Ольги Миколаївни проступили сльози. Витримавши сумну паузу, жінка стрімко встала зі стільця.

— Давайте перейдемо до справи.

— Давайте, — синхронізуючи відповідь із її пропозицією, сказав я.

— Який рік будемо шукати? Сорок восьмий?

— Так. Даринка прожила кілька днів. У центральному відділенні, опираючись на комп’ютерні дані, сказали, що свідоцтва про народження і смерть видавались у вас.

— Тепер усе на комп’ютерах, — мовила Ольга Миколаївна, м’яко ступаючи між стелажами, заставленими теками. — Усю роботу тепер виконують машини. Люди стали непотрібні.

— Чому ж? Не знаю, що б я робив без вас.

Із уст жінки злетіло щось схоже на тихенький смішок, але я не удостоївся честі бачити її усміх — архіваріус ішла попереду. Я ж плівся за нею, розглядаючи фонд архіву.

Спочатку я не думав, що кабінет такий великий, але мандруючи лабіринтом зі стелажів, осягнув масштабність приміщення. Орієнтуватись у цих паперових мурах допомагали червоні бирки, що, мов морські буї, стирчали з акуратно поскладаних тек. На бирках здебільшого зазначались роки, але траплялися й такі, що мали на собі