Володимир Лис - І прибуде суддя

— Але що?

Вона не відповіла і підвелася. Тут я не витримав, кинувся до неї і, перш ніж вона вимовила чи радше прошептала слова про те, що їй треба йти, добряче струсонув за плечі. Вона здивовано подивилася на мене і прошептала: «Вам треба йти».

— Вам треба йти! — вибухнув я, повторюючи її слова. — Вам іти треба. Та чи ви розумієте, що я вам пропоную?

Ледве я вимовив останнє слово, як побачив, що здивування її переросло у дивний спокій, так наче я зовсім не тримав усе ще її за плечі, причому доволі міцно стискаючи їх пальцями.

— Чому ж не розуміти? — сказала вона так само спокійно. — Я маю бути вдячною, що ви, молодий, вродливий і привабливий, звернули увагу на бридку кульгаву качечку і запросили її прогулятися.

«Ого, як вона повернула», — встиг подумати, і пальці мої самі розтислися.

— Вибачте, — пробурмотів знічено. — Вибачте, будь ласка. Зовсім не хотів образити вас. До того ж… До того ж я зовсім так не думав, коли пропонував прогулятися разом. Я гадав…

Мука, що народилася в глибині її зіниць і стала рости щосекунди, раптом щось мені нагадала. Щось мовби вже напівзабуте мною. Ще секунда, друга. Біль, що струменів з її очей, здавалося, от-от розірве цю дівчину на шматки. І тут я збагнув, що нагадує мені цей погляд, ця мука в очах, — так дивилася провідниця в потязі, яким я приїхав сюди. Провідниця, котра так безглуздо і загадково загинула. Раптова думка аж обпекла мене.

— Скажіть, ви знаєте… знали Людмилу Черняк? — спитав я.

— Людмилу? Черняк? — Лора відступила назад, мало не вдарилася спиною об двері. — Чому ви про це питаєте?

— Тому що…

Я не зміг сказати те, що думав. Але став впритул до неї.

— Я питаю тому, що я приїхав тим самим потягом.

— Потягом? З якого вона… Ні, цього не може бути.

— Чому не може?

Я дихав їй у лице, ловив її подих, захлинався її болем, але відступати не хотів. Тільки думка: як я міг за ці місяці забути, так, зовсім забути Людмилу — встигла промайнути. А затим ще одна, що не давала спокою перші дні мого перебування у Старій Вишні — чому мене не викликають більше до міліції? Чому я сам, якщо так мучився цим питанням, так і не відважився туди навідатися, аби про все дізнатися? Забув, забув… Я мало не простогнав це слово.

— Чому не може? — струсонув Ґлорію ще раз. Вона подивилася вже стомлено.

— Не знаю, — сказала так, ніби повторювала чиїсь слова, і попрохала ще тихіше. — Відпустіть мене, будь ласка.

А що я тримав її й досі за плечі, додала з якимсь фатальним розпачем:

— Ви ж нічого про нас не знаєте. Ну геть нічогісінько. То як ви можете судити?

— Я й хочу дізнатися, — пробурмотів я, проте руки опустив.

Лора вагалася. Вона дивилася кудись повз мене так, наче там хтось стояв. Хтось, кого вона намагалась упізнати.

Я терпляче чекав, проте з’явилася думка, що стала в мені розростатися, немов ракова пухлина: «Час іде, невблаганно йде час, я його дурно гаю». Я вже мав би йти вулицею, мав вслухатися у тишу, ловити щонайменші шурхоти, чекати звуків. Чекати крику.

Ґлорія щось прошепотіла. Здається, то було слово «вибачте». Напевне, бо вона рвучко відчинила двері й вийшла. Ось уже зникло відлуння її швидких нервових кроків. Кроків кульгавої людини.

Я став гарячково збиратися, хоч, власне, ще й не роздягався. Схопив светра, став навіщось м’яти його в руках, але так і не піддягнув, а пожбурив на ліжко.

Проте перед тим, як вийти надвір, я довго стояв біля дверей і прислухався, чи не шумить дощ. Мовби дощ міг мене вберегти від цієї прогулянки, що здавалася мені безглуздою.

Надворі я почув, як хтось тихо мене кличе. Озирнувшись, побачив мого старого господаря, Антона Петровича. Я здивовано подивився на нього, адже досі він ніколи перший не озивався до мене. Він поволі наблизився і тихо, але швидко став говорити про те, яка нещасна доля в їхньої дочки, про якусь свою вину перед нею і перед так само нещасною дружиною, яку тепер треба спокутувати, про те, що Лорі не можна хвилюватися, що я, звичайно, маю право розмовляти з нею, навіть кликати до себе, але по змозі я повинен знати про неї хоча б дещицю того, що знають вони. Його бурмотіння ставало все швидшим. Здавалося, він поспішав якомога швидше виговоритися, а зміст сказаного його зовсім не цікавив. А втім, може, то мені так здавалося. Я запевнив Антона Петровича, що жодних почуттів, крім глибокої поваги, до Лори я не маю.

— Спасибі, — сказав він і взяв мене за руку. — Спасибі вам, Георгію. Я знав, що ви порядна людина. А як ви вимовили її ім'я. Здається, так ніхто ще не вимовляв. Не заперечуйте, бо ви не чули.

Що він мав на увазі, я не зрозумів. Чи то я не чув свого власного голосу, чи не чув, як доччине ім'я вимовляють інші.

А мій господар додав по хвилі, заглядаючи мені у вічі:

— Може б ви повечеряли з нами? Є смажена картопля з огірочками. Дружина вміє по-особливому консервувати огірки.

Він говорив ще щось, але я перебив його, чемно подякував і висмикнув пальці, які він вже тримав обома своїми руками. Раптом я подумав, що між нами, власне, нема великої різниці. Я теж намагався затримати його дочку. А можливо, причина була в тому, що він також не хотів, аби я вирушав на цю щовечірню прогулянку?

Я відчув, як спокусливо пахне смажена картопля, огірки, подумав, що, напевне ж, для спільної вечері знайшовся б ґранчак з горілкою, байдуже якою. Пригадав, якою смачною наливкою пригощали вони мене першого вечора, коли поселявся. Я справді дуже хотів їсти. Проте раптом, подивившись на згорблену поставу мого господаря, зрозумів: якщо піддамся і піду з ним зараз вечеряти, то більше ніколи не вирушу мандрувати темною вечірньою вулицею.

— Пробачте, — пробурмотів я і штовхнув хвіртку.

Старий щось забелькотав собі під ніс, здається, теж вибачався, але я вже його не слухав. За декілька кроків голос його розтав у вечірній, настояній вологою тиші.

* * *

Крик я почув після більш як двогодинного вимірювання глибини старовишнівських калюж, які сьогоднішній дощ щедро порозкидав геть по всіх вулицях містечка. Я вже повертався додому, змерзлий, весь просякнутий холодом, — і тут він пролунав. Слабкий жіночий крик, ледь чутний. Я спинився і спершу подумав, що мені почулося. Але крик