Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

ледь помітну мить завмерла на чолі учня: то була єдина емоція, яку він собі дозволив, єдине привітання, батьківський жест.

Даґні спілкувалась із чоловіками навколо, насолоджуючись безтурботністю і комфортом. Ні, думала вона, те, що вона відчуває — не напруга, це невиразне здивування з тієї напруги, що вона б її мала відчувати, але не відчуває; ненормальним у цьому було те, що все здавалося настільки простим і нормальним.

Вона майже не усвідомлювала власних запитань, розмовляючи з кожним по черзі, однак усі їхні відповіді вкарбовувалися в її свідомість, речення за реченням наближаючи її до мети.

— «П’ятий концерт»? — запитав Річард Гейлі, відповідаючи на її запитання. — Я написав його десять років тому. Ми називаємо його «Концертом звільнення». Дякую, що впізнали його за кількома нотами, які хтось просвистів у темряві… Так, я про це знаю… Так, оскільки ви знайомі з моєю роботою, то маєте знати, слухаючи музику, що цей концерт свідчить про все, що я намагався сказати і чого прагнув досягти. І присвячений він йому, — Гейлі вказав на Ґолта. — Що? Ні, міс Таґґарт, я не покинув музику, чому ви так подумали? За останні десять років я написав більше, ніж за будь-який інший період свого життя. Я виконаю для вас дещо, коли завітаєте до мене в гості… Ні, міс Таґґарт, у зовнішньому світі я ніколи це не оприлюдню. Жодна нота не проб’ється крізь ці гори.

— Ні, міс Таґґарт, я не відмовився від медицини, — мовив доктор Гендрікс, відповідаючи на її запитання. — Останніх шість років я витратив на дослідження. Я виявив спосіб, який захищає кровоносні судини мозку від фатальних розривів, що їх називають «інсультом». Завдяки цьому люди позбудуться такої жахливої загрози, як раптовий параліч… Ні, до зовнішнього світу і слова не дійде про цей метод.

— Закон, міс Таґґарт? — запитав суддя Наррангасетт. — Який закон? Я не відмовлявся від нього — він просто перестав існувати. Але я досі працюю в обраній царині: служу правосуддю… Так, правосуддя і далі існує. Як це могло статися? Це люди здатні припинити звертати на нього увагу, і тоді правосуддя їх знищує. Але правосуддя не може припинити свого існування, тому що перше є властивістю другого, тому що правосуддя — це акт підтвердження всього, що існує… Так, я й далі у своїй професії. Я пишу трактат із філософії закону. Я продемонструю, що найтемніше зло, притаманне людству, найдеструктивніша машина жаху серед усіх людських затій — це необ’єктивний закон… Ні, міс Таґґарт, мій трактат не буде опубліковано в зовнішньому світі.

— Мій бізнес, міс Таґґарт? — запитав Мідас Малліґан. — Мій бізнес — це переливання крові, я досі з цим працюю. Моя робота — підгодовувати життєдайним харчем рослини, здатні зростати. Але запитайте у доктора Гендрікса, чи врятує хоч яка велика кількість крові тіло, що відмовляється функціонувати, гниль, що сподівається існувати без жодних зусиль. Мій банк крові — це золото. Золото — це пальне, яке робить чудеса, але жодне пальне не потрібне там, де немає двигуна… Ні, я не здався. З мене просто досить управління цією бійнею, на якій зціджують кров із живих істот і напомповують її у безвольних напівмерців.

— Чи я здався? — запитав Г’ю Акстон. — Перегляньте свої передумови, міс Таґґарт. Ніхто з нас не здався. Здався — світ. А що не так із філософом, який порядкує в придорожньому ресторані? Чи тримає сигаретну фабрику, як я зараз? Будь-яка робота — це філософський акт. І коли люди навчаться поважати продуктивну працю — і те, що є її джерелом, — як стандарт їхніх моральних цінностей, вони досягнуть такого рівня досконалості, який є їхнім вродженим, але втраченим правом… Джерело праці? Розум людини, міс Таґґарт, мислячий людський розум. Я пишу книжку на цю тему, даючи дефініцію моральній філософії, якої навчився від власного учня… Так, вона може врятувати світ… Ні, мою книжку не буде опубліковано у зовнішньому світі.

— Чому?! — вигукнула вона. — Чому? Що ви робите, що ви всі робите?!

— Ми страйкуємо, — відповів Джон Ґолт.

Усі обернулися до нього, наче тільки й чекали, щоб почути його голос, його слова. Даґні відчула, як усередині неї відбувається порожній відлік часу, що почався, коли в кімнаті запанувала раптова тиша, поки сама вона дивилася на Ґолта, що сидів із протилежного краю освітленого кола. Його зсутулена постать на бильці крісла ледь подалася вперед, передпліччя витягнуті на колінах, руки бездіяльно звисають, а на обличчі — легка усмішка, що надавала словам мертвотної остаточності:

— Чому це вас так приголомшує? Протягом усієї історії людства існував лише один тип людей, які ніколи не страйкували. Всі інші типи та класи припиняли роботу, щойно це було їм потрібно, і представляли світові свої вимоги, проголошуючи себе незамінними — за винятком тих людей, які несли цей світ на власних плечах, підтримували його існування за єдину платню — тортури, але ніколи не сходили на узбіччя з людських перегонів.

Що ж, настав їхній час. Нехай світ побачить, хто вони такі, що вони роблять і що станеться, коли вони відмовляться діяти. Це страйк розумних людей, міс Таґґарт. Страйкує розум.

Вона не поворухнулася, тільки пальці однієї руки повільно ковзнули щокою до скроні.

— Протягом століть, — продовжував Ґолт, — розум вважався чимось лихим, і на тих, хто брав на себе відповідальність дивитися на світ свідомо та здійснювати важливий акт наведення раціональних зв’язків, скидали всі можливі образи, починаючи від «єретиків» і «матеріалістів» і закінчуючи «експлуататорами»; всі форми беззаконня — від вигнання до позбавлення виборчих прав і конфіскації майна; всі види катувань: від глузувань до колесування і розстрільних бригад. Проте все це робилося лише доти, поки — у ланцюгах, підземеллях, таємних закутках, келіях філософів, крамницях торговців — існували люди, які продовжували мислити, лише до тієї міри, поки людство здатне було вижити. Протягом усіх століть, хоч який би застій переживало людство, хоч би яку жорстокість воно практикувало, завдяки добродійству людей, які розуміли, що пшениця мусить отримувати воду, щоб рости, що покладені кривою лінією камені складаються в арку, що два додати два дорівнює чотири, що любові не можна служити катуваннями, а життя годувати руйнуванням, — лише завдяки добродійству цих людей решта навчилися переживати ті миті, коли їм вдавалося відчути себе людськими істотами, і тільки сума таких моментів дозволяла їм продовжувати існувати. Це люди розуму навчили їх пекти хліб, гоїти рани, кувати зброю і будувати в’язниці, куди їх самих згодом кидали. Той, хто знав, що застій не є долею людини,