Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

а її батько, Віктор Берньє, був токсикологом, соціалістом і майором. Мені п’ятдесят років, Катрін, і я не знав у своєму житті багатьох жінок, тим паче не спав із ними. Я кохав одну жінку. І вона покинула мене.

Катрін уважно дивилася на нього.

— Вчора. Вчора якраз виповнився двадцять один рік. Лист від неї. І я боюся того, що в ньому.

Він чекав, що вона відштовхне його, вдарить або відвернеться. Але помилився.

— О, Жан, — прошепотіла Катрін натомість голосом, повним співчуття.

— Жан.

Знову.

Солодкий звук власного імені.

Вони вдивлялися одне в одного. Він побачив, як мерехтять її очі, і відчув, ніби щось м’якшає в ньому, дозволяє впустити її, аби вона його зрозуміла. Вони прошили одне одного поглядами й невимовленими словами.

Два маленькі човники в морі. Обидва думали, що пливуть зовсім одні, втративши якорі. Але тепер…

Вона легенько провела пальцями по його щоці.

Ця ніжність вдарила, неначе ляпас — чудовий, сильний ляпас.

Знову. Знову!

Їхні оголені руки зустрілися, коли вона ставила келих із вином.

Ніжна шкіра. Пухнасте волосся. Надзвичайне тепло.

Невідомо, хто з них був більше вражений, але обоє одразу зрозуміли, що нічого дивного не було в раптовій близькості й у дотику, що був такий неймовірний.

Вони були приголомшені, наскільки приємним було це відчуття.

11

Жан ринувся назустріч, став позаду Катрін, вдихнув запах її волосся й відчув її плечі біля своїх грудей. Серце калатало. Неймовірно повільно й надзвичайно обережно він поклав руки на її тонкі зап’ястя. Ніжно обійняв і пестливо провів долонями по її руках.

Важко дихаючи, вона здавлено, неначе пташиним клекотом, вимовила його ім’я:

— Жан?

— Так, Катрін.

Жан Одинак відчув, як дрож пронизав усе її тіло. Хвилями тремтіння виходило із самого центру, нижче від пупка. Розходилося по всьому тілу, як брижі по воді. Чоловік обійняв її ззаду, міцно тримаючи.

Її тіло здригалося, виказуючи, що давно, дуже давно до нього не доторкалися. Вона була як бутон у грубому панцирі.

Така самотня. Зовсім одна.

Катрін ніжно притулилася до нього спиною. Її коротке волосся неймовірно пахло.

Месьє Одинак іще лагідніше доторкнувся до неї, легенько погладив кінчики волосинок, саме повітря над її оголеними руками.

Як чудово.

Іще, молило тіло Катрін. О, будь ласка, ще. Це було так давно, я спрагла. І, будь ласка, ні, ні, не так сильно. Досить, досить. Я не витримую! Як мені не вистачало цього. Я могла обійтись без цього дотепер. Я була така жорстока до себе. Але зараз я розколююсь і струмую, як пісок, я щезаю. Тож допоможи мені — продовжуй.

Невже я чую її почуття?

З її вуст злітало тільки його ім’я, вимовлене щораз по-іншому:

— Жан. Жан? Жан!

Катрін знову притислася до нього й піддалася його рукам. Жар стікав по його пальцях. Він відчував, наче був відразу всім — руками, почуттями, тілом, душею, чоловіком і одночасно кожним м’язом. І все це пульсувало у кінчиках його пальців.

Він доторкався її голої шкіри, куди тільки міг дістати, не зачіпаючи сукні. До її рук, міцних і загорілих, там, де вони виступали з рукавів. Він обхоплював їх долонями, пристосовуючись до них. Гладив її темно-русяву потилицю; її горло, ніжне й м’яке; її дивовижні, вигнуті, заворожливі ключиці. Він пестив її кінчиками пальців, ніжив великим пальцем. Голубив контури її м’язів, міцних і водночас м’яких.

Її шкіра теплішала. Він відчув, як під його руками напинаються її м’язи, як усе тіло Катрін забриніло життям, зробилося гнучке та гаряче. Туга, важка квітка повільно народжувалась із бутона. Королева ночі.

Її ім’я скотилося з його язика.

— Катрін.

Давно забуті відчуття скинули покрови. Месьє Одинак відчув напруження внизу живота. Тепер його руки стали чутливіші — вони відчували не тільки те, що пестили Катрін, а також як її шкіра відкликалася, а її тіло ніжило йому руки у відповідь. Воно цілувало його долоні і пальці.

Як вона це робить? Що вона робить зі мною?

Йому захотілося взяти її на руки й віднести туди, де її тремтливі ноги зможуть відпочити, де він вивчатиме мову її шкіри на щиколотках і під колінами. Чи вдасться йому викликати нові мелодії з неї?

Він хотів побачити, як вона лежить перед ним, з розплющеними очима, від яких несила відвести погляду. Він прагнув доторкнутися до її вуст, обличчя. Жадав, щоб усе її тіло голубило його руки, кожна її частинка.

Катрін обернулася. Її очі — сірі грозові хмари — широко відкриті, дикі й бурхливі.

Жан підняв її. Вона міцно пригорнулася до нього. Поніс її до спальні, ніжно колисаючи дорогою. Її квартира була дзеркальним відображенням його власної. Матрац на підлозі, вішак для одягу в кутку, книги, настільна лампа та програвач.

У великому вікні він побачив своє відображення — силует без обличчя. Прямий. Сильний. І жінка в його руках — та яка жінка.

Жан Одинак відчув, немов із його тіла щось спадає.

Емоційна цвіль, нездатність правильно себе оцінювати.

Бажання бути невидимим.

Я — чоловік… знову.

Він поклав Катрін на просте ліжко з гладеньким білим простирадлом. Вона лежала зі стуленими ногами, випростаними вздовж тіла руками. Він приліг поруч, обличчям до неї, дивився, як вона дихає, як по її тілу вряди-годи пробігає дрож, наче від поштовхів крихітних землетрусів під шкірою.

Ось, у впадинці біля горла. Між грудьми й підборіддям, внизу шиї. Він нахилився й торкнувся губами до пульсування. Знову, наче пташиний клекіт.

— Жан…

Її тремтіння. Її серцебиття. Її тепло.

Він відчув, як Катрін вливається в його губи. Її аромат, і скорочення його м’язів.

Від тепла, яке вона випромінювала, у ньому зайнялося полум’я.

А потім — О! Я помираю! — вона доторкнулася до нього.

Пальцями до тканини, а потім до шкіри. Провела руками вздовж краватки й зарилася під сорочку.

Її доторк до його шкіри неначе змусив пробудитися дуже древнє почуття. Воно поширювалося, переповнюючи месьє Одинака, піднімалося вище й вище,