Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— Без провідника? — сумнівався інший, чий шкіряний комбінезон був густо перемащений соусами та губною помадою. — Не дійдемо.

— Та послухай, — переконував його упосліджений. — Дійдемо. Не в тайгу ж ідемо. Я дуріти почну в цьому готелі! В них же тут навіть гарячої води немає! Що ж ми — тюлені, без гарячої води жити?!

— Я мінералкою миюся, — заперечував перемащений. — Вона кімнатної температури.

— Кактуси треба поливати при кімнатній температурі! — кричав упосліджений. — А митися треба гарячою водою. У нас скоро тиф почнеться. Треба йти.

— Брате, — заспокоював його перемащений, — ти не хвилюйся. Скажеш іти — підемо. Ти на лижах бігати вмієш?

— Ні, — відповідав упосліджений.

— І я не вмію, — признавався перемащений. — Значить, підемо пішки.

На тому й порішили.

12

А ще в одному вікні замріяний юнак з яскравою рудою чуприною ходив від ліжка до дверей і пригнічено розмовляв із кимось по телефону. Себто не так говорив, як вислуховував якісь безкінечні скарги, побажання, рекомендації та погрози, пропускав усе це крізь своє гаряче серце і холодний мозок, не втрачаючи ні на мить самоконтролю, міряв широкими кроками простір кімнати, притискаючи ліктями до тіла якісь металеві предмети, схожі на бутафорні термометри з лялькового театру. Складалося враження, ніби мав застуду, і всю безодню цієї застуди можна було виміряти лише такими, нелюдських розмірів термометрами, схожими на флейти.

А в інших помешканнях, за іншими вікнами теж відбувалося безліч захопливих подій — якісь польські скаути мішали вино з фантою, готуючись до гучної забави; якісь прочани читали вголос Євангеліє від Луки, передаючи Святе Письмо тому, в кого теплі руки і неперестуджений голос; якісь росіяни телефонували на Сахалін, оскільки там уже настав новий рік і, відповідно, можна було починати святкове дійство. Сміх та зітхання котилися високими коридорами, і теплий пар здіймався від випадкових перехожих унизу, і сніг, що пройшов над містом, тепер висів на гілках, мов парашути чи використана вагонна білизна, котру, попри всі заклики провідника, так ніхто і не здав.

13

Я знав, що надовго вона не затримається. Питання було лише в тому, чи має вона куди йти. Вона розповіла, що вдома на неї чекають доньки, що вони зовсім дорослі, сидять з бабусею і слухають платівки, які займають півквартири. Час від часу вона телефонувала їм, і тоді вони співали разом.

14

— Так, — говорив він похмурим голосом. — Найважливіше — це шлях воїна. Пройти вузькою кладкою поміж забуттям та безсмертям, оминути всі перешкоди, вийти в долину втіхи й одкровення. Хіба не про це мріяли ми все своє життя? Хіба не голоси наших братів по зброї кличуть нас щоночі, голосять до нас із туманних верхів’їв, не дають нам заспокоїтися в нашому земному житті? Тож чи маємо право зрадити їх, відмовитися від цієї пригоди, чи зможемо потім дивитись в очі один одному, скажи мені? Шлях воїна кличе, завтра і рушимо.

— Як підемо, брате? — спокійно питав його другий.

— Найнадійніше йти за зорями та небесними світилами, спускатись уздовж перестуджених річищ та прямувати за пташиними тінями, що летять крізь туманні перевали. Але на всяк випадок я купив атлас автомобільних доріг.

15

«Вибираючи між пристрастю та кар’єрою, я завжди робив вибір на користь останньої, — думав він, — почуття громадянської відповідальності видавалось мені пріоритетнішим. Щоразу, коли заходила мова про домінування індивідуального над колективним, якась невидима внутрішня сила схиляла мене на бік солідарності та взаємопідтримки. Приватне, егоїстичне почуття замкнутості й зосередженості на своїх внутрішніх, індивідуальних, позбавлених колективного наповнення переживаннях видавалось мені гідним сорому та зневаги. Долучення до суспільних процесів, під’єднаність до невидимих, проте неспинних форм виробництва та громадських комунікацій сповнювали мене впевненістю й розумінням доцільності власного існування. Все інше втрачало зміст, а коли і проявлялось у хвилини душевної слабкості та внутрішніх вагань, відразу ж відступало під тиском значимості процесів, до яких я дивовижним чином був причетний. Тому я завжди намагався витиснути зі свого серця все особисте, наповнюючи його радістю колективної праці. Маму свою я не люблю, жінок у мене немає, в мене клоунське волосся і проблеми зі сном. Мені двадцять п’ять років, і далі буде лише гірше».

Повітря в готелі було сухим і наелектризованим, його волосся потріскувало в темряві і, коли він намагався його розчесати, сипало іскрами, погрожуючи запалити цей готель разом з усіма його холодними безсердечними мешканцями.

16

— Що мені вдягнути? — повторювала вона. — Що мені надягнути?

Ми вже годину як збиралися зійти донизу, новий рік невблаганно підступав, наче весняна вода, потрібно було щось робити, ми вирішили спуститися до бару і влаштувати веселу, неповторну вечерю. Ті, хто виживе, перекажуть тим, хто відійде, як усе відбулось.

І ось вона вже годину перебирає речі в своїй великій чорній валізі, не знаючи, що вдягнути з такої урочистої нагоди.

— Якщо я пов’яжу на голові рожеву стрічку? — питала вона, стоячи посеред ліжка в жовтих панчохах та рожевій білизні.

— Ти схожа на жінку з вісімдесятих, яка займається аеробікою, — намагався я її підтримати.

— Ні, так не годиться, — розчаровано викидала вона стрічку. — Жодних вісімдесятих. — І натягувала на очі великого плетеного растаманського капелюха. — Якщо так?

— Ні, — охолоджував я