Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

насос. Маму, втім, це не заспокоювало. Вона лякала Кешу, говорила про втрату пам’яті, наглу смерть та швидкий розпад. Кеші це потім снилось уночі, від чого він прокидався наляканий і спітнілий, надягав чеченську шапочку і блукав готельними коридорами, намагаючись заспокоїтись. Якось, скрадаючись бузковим коридорним мороком, він підгледів у душовій кімнаті жіночий обрис — дівчина з довгими ногами й стриженим волоссям обмотувалася рушниками й тихо наспівувала якусь популярну мелодію. Кеша непомітно повернувся до кімнати, заліз у ліжко й довго грів металеві труби своїм запаленим серцем.

10

Все це почалося на передмістях. На пагорбах за окружною спалахували рожеві відблиски, і сніг висипався з розкритих небес на цукрові будиночки залізничників та металеві дредноути цілодобових кіосків, що пробивалися крізь легку заметіль, освітлюючи вечірній морок золотою, мов кукурудза, електрикою. Сніг рухався на схід, минаючи самотні двори з деревами й димами, що підіймались із коминів, наповнюючи небеса, ніби повітряні кулі, теплом і димом. Чорні стовбури, застряглі посеред засніжених площин, зливалися з чорнилами вечірнього повітря, від озер та замерзлих річок долинали дитячі голоси — діти розчищали кригу й уважно вдивлялись у промерзлу порожнечу, розглядаючи коріння й водорості, що сплавились бурштином і коштовно тьмяніли в синіх крижаних проймах. Коли зовсім темніло, діти лишали ковзанки, бігли додому глибокими протоптаними стежками, зганяючи в грудневе небо насторожених птахів. Пташині зграї здіймалися над обійстями й парканами, минали залізничні насипи, пролітали над вузловою, над довгими товарняками, вантаженими снігом та вугіллям, втягувались у лункий простір станцій, пробивалися крізь жовті стовпи ліхтарного світла і понад виноградниками та лініями електропередач влітали до старих кварталів, що тяглися аж до залізничного вокзалу. Вихопившись коло платформ із веселими натовпами, що висипали з приміських потягів, пташині тіні пірнали в морок та пустку, опиняючись поміж пустирів, котрі починалися відразу за вокзалом і, віддзеркалившись у яскравих вечірніх снігах, сплановували ближче до кремових довоєнних будинків, ближче до старого стадіону й порожніх складських приміщень, над якими вже викочувався помаранчевий місяць, ніби футбольний м’яч, який місцеві підлітки ганяли в синьому від електрики снігу. Зірвавшись угору, птахи мчали повз парки, повз університет, в бік старого міста, лишаючи внизу проспект та порожні ринки, ближче до трамваїв і ратуші, кружляли над загуслим повітрям задніх дворів, де курили офіціанти з ресторанів і куди виносили сміття з готелів та офісів. Не знайшовши й тут чогось цікавого, робили коло над ринком і губилися серед вузьких вулиць, зазираючи у вікна, залітаючи до чорних, як псячі піднебіння, брам.

За вікнами з’являлося безліч постатей, чулися голоси й лунала музика. Чиїсь уважні погляди, чиїсь нервові освідчення, чийсь пристрасний шепіт і п’яні клятви — стільки жару було в цих рухах і розмовах, стільки очікування в мовчанні, ніби всі сподівалися на знак, мовби мешканці всіх цих будівель визирали у вікна і вибігали на сходові майданчики, стрибали в сніг і впускали до теплих кімнат густе повітря нічних годин, у довгому й безкінечному очікуванні сигналу, котрий мав покликати їх на вулиці, відкривши шлюзи й зірвавши всі запобіжники. Можливо, цим сигналом і став вечірній сніг, що тягнувся весь цей час від залізничних колій і заміських садів, повз приватний сектор і супермаркети в спальних районах, а дотягнувшись аж сюди, до старого міста, разом засипав вулички й прохідні двори, в’язницю й церкви, університет і пам’ятники, автомобілі на узбіччях і трамвай посеред вулиці. І, розпізнавши цей сигнал, побачивши його в синьо-зеленому піднебессі, чоловіки й жінки, діти й старші громадяни вибігали надвір, у гаряче місиво снігу, весело сміючись, славлячи погоду і цей сніг, котрий нарешті зняв заслону з ночі й розбудив це місто, з його псами й жебраками, співучими жінками та злодіями, з його школярами й пташиними зграями, що від цього ґвалту й гупотіння вилітали крізь глибокі двори та блакитні провулки, падаючи в чорну ніч і легку опівнічну пустку.

Найдопитливіші з птахів, найбільш голодні й нахабні з них, сідали на підвіконня старого будинку і діловито походжали, зазираючи крізь замерзлі шибки, за якими діялись незрозумілі й загадкові речі, що від них забивало їхній пташиний подих і відкривалися від здивування дзьоби.

В одному з помешкань сиділа в ліжку дивна напівроздягнена жінка, весело щось вигукуючи й розкидаючи навсібіч одяг. Була вона сама чимось схожа на птаха, легко зістрибувала з ліжка й ходила кімнатою, підбираючи свої светри й трусики, вибираючи, що їй надягнути, не знаючи, на чому спинитись. Її стрижене світле волосся було розкуйовджене, але вигляд у неї був радісний, ніби вона вже вирішила для себе, що саме їй надягати, як їй бути далі, куди їй іти і де спинитися. Ця ледь помітна рішучість, з якою вона збирала докупи плетені шкарпетки і криваво-червоні бюстгальтери, насторожувала птахів, вони напевне знали, що жінка з такими нервовими й рішучими рухами спроможна на будь-які дурниці, на найгірші вчинки, на найсолодше божевілля, на святенництво й аскезу, інакше кажучи — чекати від неї можна чого завгодно.

11

А в іншому помешканні, поверхом вище, сиділи двоє похмурих сильних чоловіків і їли з ножа рибні консерви. Схожі були на мисливців, або рибалок, або дослідників арктичних просторів, океанських глибин. Щетина на їхніх обличчях гостро зблискувала в світлі електрики, зморшки глибоко западали, коли вони супились і мовчали, ламаючи гострими міцними зубами риб’ячі кістки. Один мав довге немите волосся, котре робило його схожим на морського розбійника, інший був коротко стрижений і заведений, грізно стискав у руці німецький багнет, час від часу вганяючи його в консервовану рибу. На підлозі довкола них лежали речі, котрі пасували б якійсь географічній експедиції чи рятувальній команді, — спальники й гасові пальники, важкі ліхтарі та гірськолижні окуляри. Згори на всьому цьому лежала зламана веб-камера, що лише увиразнювало образ мужніх запеклих дослідників та мандрівників. Якийсь смуток світився в їхніх очах, якась невимовна жага, котра шукала виходу, не до кінця усвідомлена спрага, що розпалювала їм груди, женучи вперед, у сині пекучі сніги, що освічувалися літаками.

— Послухай, брате, — говорив волохатий, котрий виглядав упослідженішим і запеклішим від товариша, — заїбало чекати. Що