Марина Соколян - Новендіалія

ніц із того не виходить, переважно. Ми чергуємось, і кожному перепадає і бридкого, і всякого. Аби не зациклювались на чомусь одному.

— Ага, тобто коли ти весь час будеш за старенькими ходити…

— То неодмінно повішусь, — похмуро пообіцяв Мар’ян.

— Угу… А інші — так само: день з бабцями, другий — з упирями? А на третій біжать вішатись?

Мар’ян пирхнув.

— Але ти добрий. Не дарма тебе Горган привів… Ну бач, воно не зовсім так виходить. У кожного є своя ніби спеціалізація. Фелікс у нас дока по всіляких митцях, Клим — за реквізитом стежить і з поліцією домовляється, Мора — по психах знавець… ага, помітив? То все не просто так — багато хто з наших клієнтів має веселі діагнози… А Ювен — ти з ним скоро зазнайомишся — «голуб’ятню» стереже. Якось воно йому найпростіше дається.

— А Горган?

— Та що Горган… Убивця, він убивця і є.

— А ти тоді хто? — не вгавав Лука.

— Я? — вищирився Мар’ян. — А я ще не визначився. Теж, мабуть, в убивці подамся. Якщо коти не загребуть.

На тім Лука відчепився від водія, гадаючи, що ж за таких обставин може вийти з нього самого. Мар’янів натяк на те, що він подібний до Горгана, не тішив аж ніяк, та й не міг собі Лука уявити, як це він стріляє в живу людину. Ну, нехай не цілком живу. То що ж тоді? Навіженців в’язати? Ловити похмільних поетів?

Тут Лука обсмикнув себе, з подивом розуміючи, що почав насправді розглядати свої перспективи в Магістраті; цього ж не планувалося, нагадав собі хлопець — він тут хіба для інспекції, відтак мусить по змозі дивитися на речі відсторонено.

Метикуючи таким чином, Лука заледве помітив, що подорож уже добігає кінця. «Службова підвода» заїхала до району під назвою Веженець, котрий був колись окремим маленьким містечком під мурованим боком Дракува. Веженець, проте, виглядав старшим, більш занедбаним, адже туристів сюди водили рідко, і влада, очевидячки, не бачила сенсу в ремонті.

Стара будова, під якою спинився фургон, належала районній лікарні. Химери при вході і рипливий ліхтар на ланцюжку, проте, не навіювали спокою та оптимізму.

— Ходімо, — покликав Мар’ян. — На нас чекають.

Всередині лікарня, дарма що охайна та цілком сучасна на вид, теж не тішила око: непривітні чергові при вході, притлумлене неживе світло і несподівані ґрати на вікнах відразу ж викликали бажання забратися геть якомога швидше. Втім, таке бажання виникало в Луки на порозі кожної лікарні, тож довелося брати себе за петельки і рушати назирцем за насупленим, але рішучим Мар’яном.

Проминувши реєстратуру, звідки до нього звично кивнула літня медсестра, Мар’ян попростував до сходів, подолавши які, хлопці опинилися під самим дахом; третій, останній поверх мав скошену стелю та всього одні двері — дебелі та броньовані, як у поліцейськім відділку.

Мар’ян натиснув кнопку дзвінка, прислухався, тоді, з невдоволеним «заснув, зараза!», копнув двері ногою. Внаслідок цього з другого боку долинув глухий звук падіння, притишена лайка та, зрештою, непевні кроки. Щойно двері відчинилися, на хлопців війнув помірної насиченості спиртовий віддих. Обличчя, яке з’явилося по тому, було досить іще молоде, проте сонне і неголене вже, либонь, з тиждень. Чорна щетина гарно контрастувала з білим халатом.

— Допоки?! — патетично виголосило обличчя.

— Знов напився, — виснував Мар’ян.

— А ти?! — не вгавала неголена пика. — Знову надумав чергування прогуляти? Допоки, питаю, це триватиме?

— Ой, та ну, Ювене, — одразу зніяковів білявий. — Ну ти ж знаєш, як я це люблю… А я зате — ось! — заміну собі привів. Знайомтеся. Це Лука, наш новий інтерн.

Ювен скосив на інтерна око, і, попри алкогольний дух, погляд виявився гострим і розважливим, наче аптечні ваги.

— Гм, — підсумував оглядини Ювен.

— Ну от, бач, як все добре складається, — з натужним ентузіазмом промовив Мар’ян. — Так що ви тут знайомтеся, а я собі поїду… Мене відпустили! — передбачаючи гнівну реакцію, поспішив повідомити він. — Все! Добраніч! Гарного чергування, Луко. Тебе зранку Клим підмінить, так що не сумуй.

І, боячись немовби, що його затримають силою, Мар’ян чкурнув сходами вниз. Ювен ще раз із сумнівом зиркнув на свою заміну.

— Ну заходь, абощо.

Притримавши важезні двері, Лука з легким острахом ступив до «голуб’ятні». Приміщення мало невеличкий передпокій, що містив крісло, перекинутий стілець і столик з розкритою книгою та порожньою склянкою; пляшку, чи що вже там у нього, завбачливий сторожа, ймовірно, встиг сховати.

Далі, за складаною ширмою, містилося більше приміщення.

— То що… — химерно посміхнувшись, мовив Ювен. — Ходімо знайомитись.

— Е? А хіба ми не познайомилися оце щойно?

— Не зі мною, — пирхнув господар. — 3 ними.

Ювен кивнув на тьмяне приміщення і пропустив свого нового колегу вперед. Зайшовши, Лука спершу не розгледів нічого, хіба кілька разків темних та ясних плям — світлотінь, що струменіла з високих заґратованих вікон. Лише трохи згодом, коли призвичаїлись очі, Лука розібрав нарешті, що його оточує.

Вздовж стін просторої кімнати були розташовані маленькі бокси, що тулилися в три ряди один над одним. Виглядало тут на щось із сорок ліжок, запакованих щільно, наче комірки у вулику чи, коли вже на те, наче гніздечка в голуб’ятні.

Ювен легенько підштовхнув колегу, який, приголомшений, закляк при вході.

— Ну, ворушися. Я сподіваюся, знаєш, іще затемна бути вдома.

Вдвох вони поволеньки рушили вздовж ліжок. Зайнятих місць тут було близько половини; там, де під сірою ковдрою лежала непорушна тінь, блимали зелені очка апаратури та в’юнилися паростки датчиків. Якби не це, тяжко було б відрізнити тутешніх пацієнтів від мешканців склепу — не видно було ані поруху, як на власні очі, так і через лінзу з карбункулом. «Озброєне» око бачило тільки суцільну, грузьку темряву без найменшого відблиску світла.

— Вперше бачиш moribundi? — поцікавився Ювен.

— Вперше — таким чином… — ледь чутно відказав Лука. — Чому їх тримають саме… саме так?

— А як інакше? — стенув плечима сторожа. — Якогось особливого догляду вони не потребують, а місць не так і багато. Це зараз іще нічого, а буває такий аншлаг, що заледве вправляємось — надто ж влітку та напередодні Різдва… Отож краще так, аніж на розкладачках в коридорі.

— А чому саме літо та Різдво?

— Ну-у-у… — Ювен почухав неохайну щетину. — Я тобі точно не скажу, це Мора краще знатиме. Але нібито в цей час для людей найбільше значення мають соціальні контакти. В кого з тим ділом не слава богу, тут-таки кисне та скніє… Але бувають досить нетипові випадки.

Сторожа спинився біля котрогось із ліжок та акуратно підіткнув ковдру.

— З оцим-от молодим чоловіком нещастя сталося через те, що, будучи в