Юрій Павлович Винничук - Аптекар

ногу до яблуньки. Кінь спочатку шарпнувся, цвіт осипався, наче волосся старої сивої жінки. Рута погладила його рукою, аби заспокоївся, затим вернулася в хату, поглянула на мерця — лежав непорушно обличчям у долівку. Відчувала, як б’ється її серце і не може заспокоїтися, але опанувала себе і вийшла на подвір’я, роззирнулася за лопатою і спустилася у видолинок за садом. Там було суцільне пісковиння, що лише зверху заросло муравою. Легенько зрізала траву й поскладала обіч, а тоді стала копати, лопата легко входила у пісок, і яма росла на очах. Як уже було їй по груди, вилізла з ями і вернулася до хати. Вершник був важкий, бачила, що не дасть ради. Довелося привести коня і прив’язати ноги вершника до конячої шиї. Кінь покірно ішов за нею і волік за собою мерця аж до самої ями, він нічим не зраджував страху перед мерцем, здавалося, йому було байдуже. Можливо, з утоми. Рута звільнила труп і відвела коня назад у сад, не хотіла, щоб він бачив, як вона закопує вершника. Повернувшись, розстібнула на вершникові куртку і обшукала — знайшла гаман з червінцями і жмут якихось паперів, ще там була глиняна люлька з капшуком тютюну і шість золотих ґудзиків, на декотрих залишилися рештки матерії, це свідчило про те, що їх поспішно зрізали ножем. Либонь, теж у вбитого. Поклала все це набік, а тоді скинула мерця в яму і засипала піском. Час від часу стрибала в яму і трамбувала пісок голими ногами. Та все ж піску ще залишилося доволі, і вона його розсіяла, а могилу зверху обклала дерном.

Ґудзики вона поклала в гаман і сховала у запічку, а папери розклала на столі і хвильку їх розглядала, та нічого не второпавши, сховала і їх. Відтак вивела коня з саду і напоїла біля криниці. Кінь був сумний та покірний, таке враження, що вершник для нього був чужим, відсутність його зовсім коня не тривожила, натомість видно припала йому до душі Рута, бо торкнувся її щоки своїми мокрими губами.

І так ото почали вони жити удвох — Рута і кінь, дівчина з конем навіть розмовляла і була переконана, що він усе розуміє, принаймні бачила, як він не раз кивав головою, погоджуючись із її словами, або ж метляв хвостом, коли чогось тішився. А коли вона дала йому трохи меду, то аж заіржав з утіхи і затрусив гривою. Тепер вона на коневі їздила в луги по трави, і навіть не уявляла, як могла раніше жити без коня.

Окрім коника Рута спілкувалася з Вівдею, помагала їй збирати й сушити трави та корінці, навчалася знахарської премудрості, але не брала участі в чарах, лише спостерігала. Досить було пережити важку смерть батька, аби пересвідчитися, як страшно чарівникам відходити з цієї землі, їй хотілося поцікавитися у старої, чи вона не боїться займатися усім цим, але не відважувалася. Інколи Рута ночувала у Вівді й помічала, як та серед ночі зникала — виходила надвір і просто щезала. Поверталася натомлена на світанку і приносила якісь гостинці, але Рута до них не торкалася. Ще був один Вівдин гість, який навіть намагався залицятися до Рути, — Франц. Він з’являвся з нізвідки і в нікуди щезав. Рута здогадувалася, що то за проява, але ніколи про нього в старої не розпитувала. Їй здавалося, що вона цим може уразити стару, нагадати їй щось неприємне й болюче, бо ану ж у неї з Францем значно тісніша сув’язь, аніж здається.

До Вівді приходили не тільки за зіллям на різні болячки, а й за чарами. Робилося все це в таємниці, але до пори до часу воду глечик носить. Якось трапилася прикра пригода, яка різко змінили Рутину долю.

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього. Кирило терпів-терпів, аж врешті подався до Вівді. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі.

Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Рута саме тієї ночі зосталася у старої на ночівлю. Хлопець прийшов у домовлений час. Вівдя розпалила в печі вогонь і почала кадити по хаті зелами, а потім, узявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом, щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:

— Прийди, Парасю! Заклинаю тебе! Прийди! З’явися!

Хлопець від тих вигуків здригався і мовчки молився.

Раптом чарівниця крикнула:

— Вже йде!

Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав пронизливий вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима, з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:

— Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.

Рута не вперше була свідком таких чарів, але цей випадок викликав у неї тривогу, хоч і сталося так, як обіцяла чарівниця: ковалівна віддалася за Кирила. Однак прожили вони разом не довго. Дівчина поводилася так, ніби перебувала у сні, часто марила, вставала по ночах і тинялася подвір’ям, а на ранок нічого не пам’ятала. І тоді Кирило не витерпів, подався до магістрату і розповів усе райцям.

Розділ 6. ІСПИТ

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень 1647 року.

Мені призначили іспит і в присутності цілого цеху аптекарів я відповів на всі запитання, більшість з яких була не така вже й важка і стосувалася рецептури ліків від найпоширеніших хворіб. Правда, у декого з них були ще застарілі і, чесно кажучи, дикі погляди. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що я вважав, що волоські горіхи не тамують пам'ять, а цибуля і часник не загущують кров. Я сказав, що горіхи навпаки дуже корисні для пам'яті і розумової діяльності, а цибуля і часник дуже помічні на застуду, а ще їх треба їсти взимку щодня, аби не