Ульф Старк - Диваки і зануди

цуценят, і я подумав, що коли Кільрой зник, то… Ну, що цей малий пустун тебе трохи втішить. А хай тобі чорт!

Він відсмикнув руку і потряс нею. Собака куснув його гострими зубками за вказівний палець.

То он чого у Інґве був такий простодушний вигляд? Бо він мав сюрприз, загорнений у плед? Пішов і купив мені цуценя? Коли він назвав ім’я Кільроя, мене кинуло в жар. Чого це всі сподівання марні? Невже він думав, що Кільрой помер? Я подивилася на порожнього Кільроєвого кошика, на дні якого лежала погризена на рамтя крамнина. Я й досі відчувала його запах — запах сонця, солі та риби. І я знала, що не хотіла мати ніякого іншого собаку, крім Кільроя!

Я пам’ятала, як він у мене з’явився.

Дідусь приніс його взимку в пазусі свого чорного хутряного пальта. Звідти виглядав тільки його білий гострий ніс. Мені було шість років, і я хворіла на краснуху. Надворі мела метелиця, і було страшенно холодно. «Ось тобі товариство для твоєї краснухи», — сказав дідусь і засміявся. Потім ми з Кільроєм стали нерозлийвода. Коли мене охоплював смуток, я ховала обличчя в його м’яку білу шерсть. А куди тепер мені дівати свій смуток?

— Що скажеш, Симоно? — спитав Інґве.

— Мені жаль, — відповіла я.

І це справді було так. Я знала, що розчарую його. Він, певно, думав, що я на радощах кинуся його обіймати. Мені було шкода, бо я не відчувала радості. Він хотів якнайкраще. Він і знаку не подав, що через мене розгромив сусідові вулики і пом’яв своє нікудишнє улюблене авто. Він купив мені собаку, хоч, власне, не любив собак — я знала це достеменно. Він хотів якнайкраще, і мені було шкода, що я не можу інакше.

— Що ти сказала? — здивовано перепитав він.

— Мені жаль, Інґве, — відповіла я.

Але він нічого не зрозумів. Куди там йому щось розуміти! Він збентежено глянув на маму. Дідусь підморгнув мені: мовляв, а от я зрозумів. Хоч я й так знала, що він зрозуміє.

Та ось цуценя вилізло зі свого сховку. Заковзало лапами по підлозі. Трохи подибало, зупинилося й занюшило носом. Але всі запахи були йому якісь чужі й небезпечні. Тоді воно знов рушило з місця, спіткнулося об один із маминих рулонів паперу, що всюди валялися, і лапою зачепило пляшечку туші, звідки навсібіч полетіли чорні бризки, хоч дивом дивним пляшечка не перевернулася. І поки цуценя не пішло далі, мама встигла його схопити.

Вона посадила його собі на коліна. Цуценяті так там сподобалося, що воно навіть притулило голову до її грудей. Мама сиділа й гладила його зморшкувату спину, і воно від задоволення навіть дзявкнуло.

Мені теж хотілося б там лежати. От би згорнутися калачиком у маминих обіймах, дихати її парфумами і тютюном! А вона нехай гладить мене по голові, поки я розповідатиму їй про своє нестерпне життя. І тоді мені полегшає, і життя не здаватиметься таким нестерпним. Чого все не так? Чого не можна робити того, що хочеш?

Я підійшла до мами, присіла поруч і почала гладити цуценя. Воно заходилося смоктати мій палець, так наче то був сосок.

— На жаль, цуцику, я не можу тебе взяти, — сказала я. — Мені треба дочекатися свого собаку, розумієш? Та й ти, певно, сумуєш за своєю мамою.

— Навіщо ти таке кажеш? — озвався Інґве. — Кільрой не повернеться. Він пропав. Я телефонував у поліцію і дав оголошення в газетах. Але він мов крізь землю провалився. Слово честі. І чим завинило це цуценя? Дивись, яке воно гарне!

— Воно нічим не завинило, — відповіла я, гладячи цуценяті м’якенький, ніби оксамитовий, носик. — Воно дуже гарне. Але це не Кільрой. А ще я знаю, що він живий. Я сама його бачила.

— Де? — спитала мама.

— На майдані Гетор’є.

— Мабуть, то був інший собака, — сказав Інґве. — Може, візьмеш цього? Все-таки я купив його для тебе.

— Ні, — відповіла я, хоч і розуміла, який розчарований буде Інґве.

Мама підвелася. В одній руці в неї було цуценя. Другою вона взяла Інґве за лікоть.

— А тепер, серденько, відвеземо цього голоцюцька туди, де ти його взяв, — лагідно мовила вона. — Залишимо наших впертюхів на самоті і проїдемося по місту.

— У такому разі візьмемо таксі, — сказав Інґве.

От і закінчився день, і настала ніч. Де-не-де між густими темними хмарами мерехтіли зірки. Мама та Інґве ще не повернулися. Мабуть, десь шукали собі втіху. Мама через те, що не знала, як намалювати для журналу ті бісові радощі життя. Інґве — через невдалу спробу порадувати мене. Я не могла заснути, до того ж я знала, що невдовзі треба буде вставати.

Я піднялася до дідуся в ту кімнату, що мала бути моєю. Ми лежали поруч і дивилися у вікно на небо.

Дідусь розвернув ліжко так, що воно стояло посеред кімнати узголів’ям проти вікна. У кімнаті було темно, а з підбитих подушок було гарно видно. Ми вбирали очима безмежний Всесвіт — цю споконвічну, мовчазну країну сузір’їв, планет і теміні. Велика дідусева долоня лежала на моїй.

— Ну чого воно все так? Невже це ніколи не закінчиться? — пошепки спитала я.

Я розповіла йому про те, що сталося зі мною, відколи в моєму серці оселилася злоба. Про те, як я зробилася хлопцем, про Ісака, про те, як мене мало не заарештували за крадіжку сумки, про Плиску, Голуба і Каттін поцілунок. Дідусь давився сміхом, і я сміялася разом з ним, хоч усе, про що я розказувала, було сумне, заплутане й безнадійне. Він без угаву витирав свої блакитні очі простирадлом. Я теж змахувала сльози. Навіть хтозна, чи ми сміялися, чи плакали, чи сміялися і плакали водночас.

— Патлашечко ти моя рідна, — сказав дідусь, обняв мене і з прицмоком поцілував у обидві щоки.

— Ну як мені все це зупинити? — спитала я.

— Напевно, з тобою жартують демонята, — сказав він.

Точнісінько так само він казав і тоді, як я була мала: відразу нізащо й не збагнеш — жартує чи всерйоз.

— Але ж то, мабуть, диявольське поріддя? — пошепки спитала я.

— Яка ж ти дурненька, — так само пошепки відповів дідусь. — Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ із сонцями, равликами, квітами й людьми, то, напевно, не якийсь там зануда. Скоріш за все це був якийсь надзвичайний дивак, страшенно одержима людина, що жила всілякими вигадками, фантазіями та химерами. І от коли він поспіхом створив на небесах рай, де все було настільки вилизане й правильне,