Ніл Гейман - Зоряний пил

камінь позначали межі стежки, але тепер ніякої стежки не було — тільки сутінки, тіні й бліді стовбури навкруги.

— Отепер нам гаплик, — тихо промовив кошлатий чоловічок.

— Треба бігти? — запитав Трістран, знімаючи капелюха і притискаючи до грудей.

Коротун похитав головою.

— Немає сенсу. Біжи не біжи — ми у пастці.

Підійшовши до найближчого високого стовбура, трохи схожого на березу, він щосили штовхнув його. З дерева впало декілька сухих листків. А ще з гілки зірвалося і впало на землю щось біле — з тихим, схожим на шепіт звуком.

Трістран підійшов ближче, щоб роздивитися. Це був білий пташиний скелет — чистий і сухий.

Чоловічок здригнувся.

— Я вмію мінятися з іншими місцями, — повідомив він Трістранові, — але не знаю нікого, кому було б не страшно тут опинитися. Судячи з цієї штукенції, тут навіть уміння літати не допоможе.

Він підчепив скелетик лапоподібною ногою.

— Рити підземні ходи ваш люд не вміє — хоча навіть це нам би не допомогло.

— Тоді, мабуть, нам варто озброїтися, — запропонував Трістран.

— Озброїтися?

— Поки вони не прийшли.

— Поки вони не прийшли? Та вони вже тут, телепню! Вони — це дерева. Ми в сухолісі.

— У сухолісі?

— Я сам винен, треба було трохи дивитися, куди йду. А тепер все: не бачити вам зірки, а мені — торгівлі. Одного дня якийсь наступний бовдур, що сюди забреде, знайде наші скелетики, чисті й висушені. Та й по всьому.

Трістран без упину озирався. У сутінку йому здавалося, що дерева підступають дедалі ближче, хоч і не видно було, щоб хоч одне з них рухалося. Хлопець ще не до кінця вірив коротунові — хтозна, може, той його обманював, або ж це просто був виплід його уяви.

Раптом щось ужалило його в ліву руку. Трістран думав, що це комаха, але побачив тільки блідо-жовтий листок, що з шелестом впав на землю. На зворотному боці проступила мокра червона смужка. Ліс шепотів і шелестів навколо.

— Що ж нам робити? — вигукнув Трістран.

— Я нічого не можу придумати. Аби ж ми знали, де справжня стежка… Справжню стежку навіть сухоліс не в змозі знищити — він лише маскує її, щоб ввести нас в оману.

Чоловічок знизав плечима й зітхнув.

Трістран підняв руку і задумливо потер лоба.

— Я… Я знаю, де стежка! — сказав він, вказуючи пальцем. — Нам туди.

Чорні оченята-намистинки його супутника заблищали.

— Ви впевнені?

— Так, шановний. Через той гайок, а далі вправо. Ось де стежка.

— Звідки ти знаєш? — запитав коротун.

— Просто знаю, — відповів Трістран.

— Гаразд. Вперед! — чоловічок ухопив свій клунок і побіг — але не дуже швидко, так, щоб не обганяти Трістрана, котрий мчав щодуху: дихав уривчасто, серце мало не вистрибувало з грудей, шкіряна сумка гойдалася і била по ногах.

— Ні! Не туди! Лівіше! — гукнув хлопець. Гілки і колючі кущі чіплялися і рвали одяг. Далі вони бігли мовчки.

Здавалося, дерева перед ними зімкнулися в суцільну стіну. Навколо шквалом носилося листя — воно боляче жалило і кусалося, торкаючись Трістранової шкіри, і рвало тканину, коли падало на одяг. Хлопець біг під гору, вільною рукою відкидаючи листя, а сумкою, що була в іншій руці, відбиваючись від кущів і гілля.

Мовчання перервав стогін. Кошлатий чоловічок спинився мов укопаний, закинув голову й жахливо завив.

— Тримайтеся, — закричав Трістран, — ми вже майже на місці!

Він вхопив чоловічка за лікоть і потягнув вперед.

Нарешті вони вибігли на справжню дорогу — смужку зеленої трави, що вела крізь сірий ліс.

— Тут ми в безпеці? — запитав Трістран, важко дихаючи і злякано озираючись.

— У безпеці, якщо не відхилятимемося від стежки, — відповів коротун, поклав на траву свій клунок і всівся поряд, розглядаючи дерева обабіч. Їхні бліді гілки тремтіли, хоча вітру не було. Трістранові здавалося, що вони тремтять від злості.

Його супутник також тремтів, водив руками по траві й хапався за неї. Потім поглянув на Трістрана.

— У вас часом немає пляшечки якогось алкогольного напою? Або хоча б гарячого солодкого чаю?

— Ні, — зітхнув той. — Боюся, немає.

Чоловічок свиснув носом і узявся за замок на своєму клунку.

— Відверніться, — сказав він Трістранові. — Не підглядайте.

Хлопець слухняно відвернувся. Почулася якась метушня. Потім замок знову закрився.

— Все, можна повертатися. Якщо хочете, звісно.

Чоловічок тримав емальований бутель. Він щосили, але безуспішно, намагався витягнути корок.

— Гм. Допомогти вам? — нерішуче запропонував Трістран, побоюючись образити супутника. Але хвилювався він марно — коротун вмить віддав йому бутель.

— Будь ласка, — сказав він. — Ваші пальці для цього чудово підходять.

Трістран узявся за корок і витягнув його. У ніздрі вдарив п’янкий запах — схоже було на суміш меду з хвойним димом і прянощами. Хлопець передав бутель власникові.

— Гріх пити такий рідкісний скарб просто з пляшки, — сказав кошлатий. Він відв’язав від пояса дерев’яну чашку і, силкуючись стримати тремтіння рук, плеснув туди трохи бурштинової рідини. З насолодою вдихнувши запах напою, він трохи відсьорбнув і всміхнувся, на мить показавши свої маленькі гострі зуби.

— А-а-а-ах, отепер мені краще, — сказав він, передаючи чашку Трістранові. — Пийте маленькими ковтками. Королівський напій! Я віддав за нього два чималі блакитно-білі діаманти, механічну пташку, яка чудово співала, і лусочку дракона.

Трістран відпив з чашки. По всьому тілу до кінчиків пальців розлилося тепло, а в голові немов залоскотали маленькі бульбашки.

— Ну як, смакує?

Хлопець кивнув.

— Боюся, воно аж занадто добре для таких, як ми. Разом з тим… Це чудова розрада у скрутну хвилину — себто, в таку, як зараз. Вибираймося з цього лісу, — сказав кошлатий чоловічок. — Нам у який бік, до речі?

— У той, — сказав Трістран, вказуючи наліво. Коротун заткнув бутель корком, упакував його, закинув валізу на плече, і двоє подорожніх знову пішли разом зеленою стежкою, що вела крізь сірий ліс.

Через декілька годин білі стовбури почали рідшати. Нарешті сухоліс скінчився, і тепер вони йшли вздовж крутого берега, між двома низенькими кам’яними стінами. Озирнувшись, Трістран не побачив за спиною ані сліду лісу; позаду темніли лише пурпурові від вереску пагорби.

— Тут можна зупинитися, — запропонував супутник. — Нам треба поговорити. Сідаймо.

Він поставив на землю свій величезний клунок і сів на нього верхи, дивлячись згори донизу на Трістрана, котрий примостився на камені край дороги.

— Я дечого не розумію. Поясніть мені. Звідки ви?

— Зі Стіни, — відповів Трістран. — Я вже казав.

— Хто ваші батьки?

— Мого батька звуть Дунстан Торн. А матір — Дейзі Торн.

— Гм. Дунстан Торн… Гм. Знаєте, мені одного разу пощастило поспілкуватися з вашим батьком. Він поселив мене на ніч. Непоганий хлопець, тільки спати надто сильно любить. —