Брати Капранови - Забудь-річка

на запитання Уляни «де тут у вас можна руки помити» інший хлопець, не менш простий, радісно вигукнув: «В туалеті, звісно!». Або ж коли у китайському ресторані трапилася вагітна офіціантка з сильним токсикозом, яка не могла навіть дивитися на страви, що їх несла, бо кожної миті блідла та хапалася за живіт. Адже київські офіціанти, що збираються у столицю з усіх усюд — це «чогось особливого», як кажуть в Одесі, коли все-таки говорять українською. Улянин співрозмовник у відповідь поділився секретами спілкування в іноземних ресторанах, де замовлення часто перетворюється на лотерею — і на це нема ради.

А справа із крюїнговою компанією після уважного прочитання контракту виявилася копійчаною. Як називала такі випадки Улянина колега Ларунда, «не варто виїденого яйця клієнта». І зараз Уляна мало вголос не повторила цю формулу, бо коньяк та веселі спогади зовсім розв’язали язика. Вона відчувала піднесення, якого давно не було. Хіба що в університетські часи, коли світ здавався незвіданим, але прекрасним.

Офіціант, виправдовуючись за свою помилку, метушився навкруги, намагаючись вгадати найменше бажання відвідувачів. І коли побачив, що у келихах закінчився коньяк, одразу прибіг до столу:

— Павтаріть? — запитав він, забираючи порожній посуд.

— Повторіть, — раптом запропонувала Уляна. — Кораблі лавірували, лавірували, та ніяк не вилавірували.

— Шо? — злякано запитав хлопець, втискаючи голову у плечі, бо вже отримав сьогодні.

— Стоїть піп на копі, ковпак на попі, копа під попом, а піп під ковпаком. Повторіть! Ви ж самі запропонували?

Тут вона знову розреготалася, а за нею й новий знайомий, знов примусивши бідолашного офіціанта червоніти й тікати геть від дивакуватих відвідувачів.

За десертом з кавою вони засиділися до пізнього вечора. Чоловік не дозволив навіть заїкнутися про оплату рахунку, сказавши «ви мене ображаєте». Але при цьому відрахував суму точно до копієчки, повчально зауваживши: «Чайові — це наркотик». Вочевидь він не був скнарою, а проте дотримувався принципів. Потім викликав таксі і запитав в Уляни домашню адресу.

І тут, на задньому сидінні машини, вона раптом відчула, що всередині щось вибухнуло. Отак от просто — бах! Як колесо на дорозі. Якоїсь миті від супутника війнуло неповторним чоловічим запахом — разом із легким духом коньяку та сиру вона вловила дух чистої шкіри, тютюну та ще чогось гострого та незвичного, і раптом вона захотіла цього чоловіка з його жилавими руками, з вусами та трикутними ямочками на щоках. Захотіла так, що не могла не те що стримати себе, — практично не здатна була терпіти. Всередині прокинувся якийсь вулкан, ядерний реактор, який поглинав клітину за клітиною, примушуючи м’язи здригатися дрібними спазмами, а язик — облизувати сухі губи. Такого з нею ще ніколи не траплялося — ну, може, у несвідомій юності, коли під тиском внутрішніх соків голову зносить не згірш, ніж від алкоголю. Але ж вона давно вже була не дівчинкою, а дорослою жінкою, розумною, зваженою. Щоправда, зараз про це неможливо було думати, тому що гостре бажання володіти цим чоловіком повністю затопило її єство. І якщо клятий таксист і далі буде тягнутися черепашачим ходом, зупиняючись на кожному світлофорі, то слово честі, — вона візьме своє просто тут, у салоні машини.

Коли нарешті таксі зупинилося біля під’їзду, вона мовчки простягнула водієві двадцятку, потім так само мовчки взяла супутника за руку і повела до своєї квартири.

Як добре, що є такі подруги, як Катька, які можуть забрати малу і залишити в себе на ніч без зайвих церемоній!

Уляна розплющила очі й у темряві потяглася до телефону. Дванадцята ночі! Катька, певно, її прокляла. Треба хоч есемеснути, коли вже так сталося.

Одразу почала набирати повідомлення, стукаючи нігтем по екрану, і у непевному світлі побачила фігуру того, хто спав поруч. Чоловік лежав на животі розкинувшись так, що займав більшу частину ліжка. Широкі плечі та руки вкривали волосинки, занадто тонкі й ніжні, як на його вік. Тіло нижче від попереку ховалося під ковдрою, обличчя занурилося у подушку, залишивши спину та руки єдиним об’єктом для тяжких жіночих дум.

Невже вона аж так напилася? Не може бути. Вона пам’ятала кожен келих і знала свою норму. То може, це гормони збунтувалися проти багаторічного целібату?

Втім, хоч би як там було, есемеску відправити треба. Уляна обережно відкинула ковдру і спустила ноги на підлогу. Підсвітила собі дорогу телефоном і побачила, що кімнату всіяно предметами жіночого та чоловічого одягу. Господи, що ж вони виробляли? Ні, звісно, вона пам’ятала, що було, але не думала, що це виглядатиме так відверто, як в еротичних фільмах дев’яностих, слово честі.

Трохи обіч валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших, а може, навпаки, як прапор перемоги на передових позиціях супротивника. Оце вже вічне питання — хто кого: чи ти його, чи він тебе. Уляна ногою підкинула одежину собі в долоню і обережно, навшпиньки, щоб не розбудити гостя, відправилася на кухню.

Там випила води, дивуючись, що спраги немає — а взагалі-то мала би бути — потім накинула на плечі блузку бо незатишно почувалася голою, з юності впевнена, що її худе тіло своєю недосконалістю ображає всесвіт. Сіла до столу та закінчила набирати повідомлення Катьці.

«Смачного!», — відгукнулася та за хвилину. От зараза!

Як не хворіла, а добре померла, — любила казати бабуся. Формула універсальна для опису будь-якої проблемної ситуації. Хоча які тут проблеми? Доросла жінка має право, і так далі і таке інше.

Але що він про неї подумав? Втім, яка різниця? Вони вранці розійдуться, як в морі кораблі. Тим більше, що він моряк, а моряки, мабуть, звикли до подібних пригод. Портові дівчата, таверни, гіркий ром. До речі, чому моряки завжди п’ють ром? Що, інших напоїв нема?

Вона посміхнулася власним думкам. Теж мені, портова дівчина знайшлася. Та на таку жоден капітан не подивиться навіть після року в морі. Хіба що під впливом великої порції рому. Чи коньяку, як зараз. А проте, порція зовсім не була великою. Чого ж це її так понесло?

Уляна подивилася у вікно на будинок навпроти і подумала, що треба стулити штори, щоб не розважати своїм напіводягненим виглядом сусідів — адже в суботу рано спати не лягають, і у багатьох ще світиться.

Проте не встигла втілити свою думку в реальність. Тому що підвівши очі побачила на порозі кухні Степана.

— Куди втекла? — запитав він так просто, наче говорив з людиною, яку знає багато років, а не з випадковою по суті знайомою,