Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

мишу? Перепрошую, але ви нагадали мені про неї. Коли ви зайшли, я був ладен закладатися на свою перуку, що ви вимагатимете більшого.

– Лікарю, – відповів капітан, – ви надзвичайно спостережливі. І справді, коли я увійшов, думав просити про звільнення, бо й гадки не мав, що містер Трелоні буде мене слухати.

– Я б і не слухав! – закричав сквайр. – Не було б тут лікаря, я б послав вас під три чорти. Але тепер я вислухав вас і зроблю так, як пропонуєте ви. Утім, моя думка про вас змінилася на гірше.

– Про мене, як хочете, сер, – відповів капітан. – Я лише виконав свій обов’язок.

По цих словах він повернувся і вийшов.

– Трелоні, – почав лікар, – як я переконався, у вас у команді є, на щастя, двоє доволі надійних людей: капітан Смолетт і Джон Сильвер.

– Щодо Сильвера я з вами погоджуюсь, а щодо цього нестерпного чолов’яги, то мушу визнати його поведінку не гідною мужчини, моряка й англійця.

– Добре, – сказав лікар, – подивимося!

Коли ми вийшли на палубу, матроси під наглядом капітана і містера Еррова уже переносили зброю і порох.

Мені дуже сподобалося, як ми розмістилися. На кормі, ближче до середини, було облаштовано шість кают, з’єднаних дощаним проходом по лівому борту з камбузом і баком. Спочатку планувалося, що ці каюти займуть капітан, Ерров, Гантер, Джойс, лікар і сквайр. Потім у двох розмістили мене з Редрутом, а капітан з Ерровом облаштувалися на палубі в будці над трапом, яку розширили настільки, що вона згодилася за каюту. Правда, вона була занизькою, але тут було достатньо місця, щоб повісити два гамаки. Штурман Ерров, здається, був задоволений таким розміщенням. Можливо, він теж мав певні сумніви щодо команди, але це лише моє припущення, бо він недовго був із нами.

Ми всі старанно переносили порох, облаштовували каюти, коли на шхуну в супроводі двох останніх матросів прийшов Довгань Джон. Він видерся на судно зі спритністю мавпи і, завбачивши нас, закричав:

– Гей, приятелі! Що це ви там розвели?

– Ми переносимо порох, Джоне, – відповів один із матросів.

– Навіщо, чорти б вас забрали? – захвилювався Довгань Джон. – Ми ж тоді пропустимо ранковий відплив!

– Це мій наказ, – відрубав капітан. – Йдіть краще униз і подбайте про вечерю.

– Слухаю, сер, – відповів Сильвер і, торкнувшись рукою свого трикутного капелюха, щез у напрямку камбузу.

– Він пречудова людина, капітане, – утрутився лікар.

– Можливо, усе можливо, сер, – відповів капітан Смолетт. – Обережніше, хлопці, обережніше! – крикнув він матросам, які тягнули бочку з порохом; потім, побачивши, що я стою на юті та б’ю байдики, напустився на мене: – Гей, юнго! Геть звідси! Іди краще униз, до кока, і спитай у нього якоїсь роботи для себе.

Поспішаючи униз, я чув, як він доволі голосно сказав лікарю:

– Я не хочу мати улюбленців на судні!

Запевняю вас, що цієї миті я погодився із думкою сквайра і щиро зненавидів капітана.

Розділ Х

Плавання

Ніч проминула в напруженій метушні, бо слід було все довести до ладу. Сквайрові друзі, містер Блендлі та інші, приїхали попрощатися і побажати йому щасливого плавання й успішного повернення. Мені ніколи не доводилося працювати так багато в нашому готелі, тож тепер я насилу ноги переставляв від утоми.

Нарешті на світанку боцман дав свисток, і команда взялася піднімати кітву. Навіть коли б я почувався вдвічі гірше від утоми, я і тоді не пішов би з палуби, – таким новим і цікавим усе це було для мене: уривчасті команди, різкий звук свистка й матроси, що метушилися в мерехтінні ліхтарів судна.

– Нумо, Окосте, затягуй пісню! – гукнув один з матросів.

– Тільки стару! – закричав інший.

– Гаразд, браття! – відповів Довгань Джон, що теж вийшов на палубу і стояв зі своєю милицею під пахвою. І раптом він затягнув таку добре знайому мені пісню:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця…

Уся команда одразу ж підхопила хором:

Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

На другому «хо» матроси висмикнули вимбовки.

Цієї миті мені мимоволі пригадався наш готель «Адмірал Бенбов» і навіть причувся у тому хорі хрипкий голос покійного капітана. За кілька хвилин кітву підняли й завалили. Вітрила напнулися, і берег швидко віддалився. Коли я пішов униз, аби подрімати хоча б годинку, «Іспаньйола» вже вийшла в море, прямуючи до Острова Скарбів.

Я не беруся описувати подробиці нашого плавання. Усе йшло на диво добре. Шхуна виявилася чудовим судно, команда складалася з досвідчених моряків, і капітан добре знав свою справу. Але до того, як ми дісталися до Острова Скарбів, сталося дещо, про що варто розповісти.

Передовсім штурман Ерров виявився значно гіршим, ніж передбачав капітан. Він не мав аж ніякого авторитету в команди, і його ніхто не слухався. Але це ще не найгірше. Минуло кілька днів після відплиття, і він став нерідко з’являтися на палубі нетверезим: очі його блукали, щоки палали і, коли він говорив, язик у нього заплітався.

Ми спробували було з’ясувати, звідки він бере випивку. Це було таємницею, скільки ми не намагалися простежити за ним. Коли ми питали в нього напряму, він, як був п’яним, лише реготав у відповідь, а якщо тверезим, то клявся-божився, що не п’є нічого, окрім води.

Від нього не було жодної користі, до того ж клопоту додавав його розбещуючий вплив на команду. Було ясно, як сонце, так далі не може тривати. Тому ніхто з нас не надто здивувався чи засумував, коли якось вночі, під час сильної хитавиці, він кудись щез без сліду.

– Упав за борт! – сказав капітан. – Це позбавило нас неприємної необхідності заковувати його у кайдани.

Так ми залишилися без штурмана. Довелося шукати йому заміну, і найбільше годився на цю посаду боцман Джоб Ендерсон, він обіймав свою попередню посаду і виконував обов’язки штурмана.

Містер Трелоні свого часу чимало часу провів у мандрах і мав певні знання з морської справи, що теж стало у пригоді, тому він часто стояв на вахті погожої днини. Наш другий боцман, Ізраель Гендс, був також досвідченим, спритним старим моряком і міг нести будь-яку службу на судні. Гендс товаришував із Довганем Джоном Сильвером. Коли вже я згадав про нашого кока, якого матроси чомусь називали Окостом, то розповім про нього детальніше.

На судні він підв’язував свою милицю мотузкою до шиї, аби мати вільними обидві руки. Дивно було спостерігати, як він, спираючись милицею в переборку, пристосовувався до всіх хилитань судна й порався зі своїм куховарством так