Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

тільки знову тікати, не озираючись. Це виявилося непросто. Рухатися було важко, а в деяких місцях ячмінь ріс так густо, що я насилу пролізав між його стеблами. Проте я невпинно йшов полем, поки не надибав купу ячмінних стебел, поламаних та зім’ятих вітром і дощем. Продиратися крізь неї було неможливо – стебла переплуталися між собою, а гострі вусики колосся впивалися в тіло, ранячи та завдаючи нестерпного болю.

У розпуці я впав у борозну та всім серцем побажав собі смерті. Я оплакував свою дружину-вдову та дітей-сиріт, сварив себе за нерозважність і впертість, які штовхнули мене на нову подорож, незважаючи на умовляння рідних і друзів.

Мене душила туга. Я мимоволі згадав Ліліпутію й острів Блефуску, мешканці яких ставилися до мене як до найвеличнішого дива. Про мої подвиги переказували легенди, а тут я мізерніший за наймізернішу комашку. «Але й це ще не найгірше з нещасть, – роздумував я, – оскільки дикість і жорстокість, що часто зустрічаються серед звичайних людей, на цій землі, можливо, пропорційні зросту її мешканців. Що може очікувати на мене, крім гіркої долі бути спійманим та з’їденим першим- ліпшим варваром? Без сумніву, філософи мають рацію, коли стверджують, що велике й мале – поняття відносні».

Поки я заглиблювався в болючі роздуми, женці наблизились і один із них був уже на відстані десяти ярдів від тієї борозни, де я лежав. Якби велетень зробив іще крок або змахнув серпом, я був би розчавлений гігантським черевиком або розсічений блискучим лезом. Жахнувшись, я відчайдушно заволав.

Велетень завмер, нахилився і довго придивлявся, поки не зрозумів, звідки долинає лемент. Близько хвилини він нашорошено розглядав мене, ніби незнайому тваринку, і нарешті зважився підняти, затиснувши мою талію між великим та вказівним пальцями, й піднести до очей. Я мало не завищав від страшного болю, однак мені вистачило розуму стриматися – я не видав ані звуку, поки він тримав мене на висоті шістдесяти футів над землею. Єдине, що я собі дозволив, щойно мені припинило паморочитися в голові, – благально скласти руки і пропищати кілька фраз.

Я боявся, що велетень з огидою кине мене в ячмінь – так, як іноді ми струшуємо з себе неприємну комаху, але, вочевидь, я його зацікавив. Він вивчав мене, дивуючись, наскільки ж я схожий на справжню людину, тільки мікроскопічних розмірів. Його величезні пальці завдавали мені такого нестерпного болю, що я насилу стримував стогони. Благальними жестами я дав женцеві зрозуміти, що він мене ось-ось розчавить. Мабуть, він здогадався, в чому річ, тому що, обережно загорнувши мене в полу свого одягу, кинувся до хазяїна. Я полегшено зітхнув, поклавшись на волю Господа.

Тепер настала черга фермера розглядати мене.

Я сумирно стояв на величезній кам’яній сходинці завбільшки з наш міський майдан, а хазяїн докладно розпитував женця про обставини незвичайної знахідки. Потім фермер нахилився й соломинкою завтовшки з наш ціпок трохи підняв поли мого камзола: очевидно, він вирішив, що одяг – це щось на взір пір’я або луски, якими обдарувала мене природа. Потім він узяв мене в руку й намагався краще роздивитися моє обличчя, руки та ноги, після чого обережно опустив на землю й поставив навколішки. Я відразу ж скочив на рівні ноги та почав походжати перед ним, бажаючи показати, що я не маю ані найменшого наміру тікати.

Фермер і женці всілися тісним колом, щоб спостерігати за моїми рухами. Я зупинився, обернувся до них обличчям, посміхаючись, зняв капелюх і низько вклонився. Потім, опустившись на одне коліно, вийняв із кишені гаманець із золотом і простяг його господарю ферми. Велетень поклав гаманець на долоню, підніс близько до очей, намагаючись роздивитися, після чого потицяв соломинкою, але так і не зрозумів, що це таке. Тоді я показав йому знаками, щоб він поклав руку на землю, потім я видобув усі монети з гаманця та висипав фермерові на долоню. У мене при собі було шість іспанських золотих і двадцять чи тридцять дрібних монет. Результат той самий – фермер торкнувся кінчиком мізинця спершу однієї монети, потім другої, але так і не збагнув сенсу мого подарунка й дав мені знак зібрати монети і сховати їх у кишеню. Я виконав його вимогу.

Тільки після цього велетень дійшов висновку, що я розумна істота.

Він намагався зі мною заговорити, і хоча звук його голосу скидався на гуркіт водяного млина, окремі слова були досить зрозумілі. Я якомога голосніше відповідав фермерові різними мовами, він напружено прислухався, наближаючи до мого обличчя величезне волохате вухо, але, на жаль, ми не розуміли один одного. Женці тим часом повернулися в поле, а їхній хазяїн, розстеливши носовик на долоні, присів навпочіпки та звелів мені залізти на хустину. Це було нескладно, я підкорився і навіть улігся в долоні фермера для більшої безпеки. Він загорнув мене в носовичок, наче немовля, і так поніс додому.

Прийшовши до себе на ферму, господар покликав дружину й показав їй мене. Жінка від несподіванки вискнула і позадкувала – точнісінько як англійська леді, яка побачила жабу чи павука. Однак дуже скоро дружина велетня до мене звикла і, зрозумівши, який я сумирний, привітний та безпечний, заспокоїлася і ставилася до мене ласкаво.

Було опівдні; слуги подали скромний обід, який складався з однієї м’ясної страви. Це був шмат яловичини на величезній тарілці близько двадцяти чотирьох футів у діаметрі. За стіл сіли фермер, його дружина, троє дітей і похилого віку пані, вочевидь бабуся. Господар посадовив мене на столі поруч із собою. Від кінця столу до підлоги було не менше як тридцять футів, і я відсунувся подалі, боячись упасти. Фермерова жінка відрізала тонкий шматочок яловичини, поклала його на найменше блюдечко і, накришивши туди хліба, поставила переді мною. Вклонившись, я вийняв свою виделку й ніж і почав їсти, і всі присутні дістали від цього велике задоволення. Господиня звеліла служниці принести лікерну рюмочку, у яку, на мій погляд, входило не менше як два галони, і наповнила її якоюсь рідиною. Я насилу підняв цю посудину обома руками і виголосив, що п’ю за здоров’я прекрасної леді. Усі зрозуміли мій жест і щиро розреготалися, мало остаточно не оглушивши мене. Напій нагадував слабкий сидр і був доволі приємним на смак.

Потім фермер знаками запропонував мені підійти до його тарілки. Ідучи по столу, я необачно перечепився через крихту хліба і впав, але одразу ж скочив на рівні ноги. Моє падіння явно стривожило всіх, хто сидів за столом, і мені довелося помахати капелюхом на знак того, що все добре.

Поруч із фермером сидів його молодший син, десятирічний забіяка. Коли я наблизився до тарілки хазяїна, хлопчисько зненацька схопив мене за ноги й підняв униз головою так високо, що мені дух забило. На щастя, фермер миттю відібрав мене у бешкетника і відважив йому ляпаса, яким напевне б вишиб із сідла цілий ескадрон європейської кавалерії. Велетень так розсердився, що звелів синові вийти з-за столу. Одначе я не хотів, аби хлопчисько затаїв на мене злобу, і тому намагався дати зрозуміти його батькові, що прошу вибачити нерозумну дитину. Зрештою фермер погодився і хлопчик знову сів на місце.

Коли обід добігав кінця, позаду мене раптом зчинився сильний ґвалт, ніби дюжина ткачів разом узялися до роботи на своїх верстатах. Обернувшись, я побачив, що на коліна до господині стрибнула кішка і, згорнувшись клубком, солодко замурчала. Кішка здалася мені величезною –