Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

бородаті чоловіки, без альпіністського причандалля дряпаються по вежі, викладеній із зеленувато-сірого каменю. Він бачив їхні помилки, яких нізащо б не зробив. Глядачі підбадьорливо кричали. На саму фею ніхто не звертав уваги, наче то була лялька, а не жива істота. Слизьке каміння не дозволяло дістатись навіть до половини вежі. Обдираючи руки об виступи, учасники змагань зісковзували й падали у воду, звідки їх сітями виловлювали рятувальники і під глузливий свист публіки відправляли сушитись у спеціальний павільйон.

Серпень дивився на неприступну вершину, де майоріло серпанкове покривало феї, й думав, що їй, напевно, там дуже зимно. Справді, фея Мартисія, тобто акторка Гликера, ніяк не могла дочекатись, коли це все скінчиться. До неї не долинали звуки знизу, зате з вершини вежі вона бачила і дрібну комашню – людей, і Чарівний ліс, а далі – столицю Королівства, поділену на Старе і Нове місто. Вона воліла жити в Новому, цивілізованому, з водяним опаленням і гарячою водою. Для неї це була лише роль, а виступала вона в театрі «Три соколи», щоправда не дуже успішно. Добре, що ніхто з тих авантюристів не претендуватиме на її серце, тільки зніме перстень з руки. Непогана річ, але дуже масивна. І можливо, це не діамант. Гликера відчула, що знову змерзла і руки посиніли. Вона гукнула служницю Тересу, щоб та принесла гарячої кави.

– Ну, як я виглядаю? Ніс не почервонів?

– Боюсь, що вашого чудового личка ніхто сьогодні не побачить. Залишилось тільки троє...

– От і добре, – знизала плечима наша фея. – Нудота!

Вона витягла з шухляди туалетного столика маленьку пляшечку рому й накапала до кави, бо, хоч і мала на собі купу одежі, це почесне висиджування могло б закінчитись хворобою.

«Слабаки! – подумала вона про тих бідолах, що сипались, наче грушки, з гори. – Якщо був би пристойний лицар, я б його поцілувала».

Тим часом Серпень, поруч якого не було Марка, який втримав би його від нерозумного вчинку, вирішив урятувати невдалі змагання. Він тихенько посунувся убік і непомітно вийшов. У школі це одразу б зауважили. Потім, згадавши про королівську гідність, зняв з голови обруч і сховав його за пазуху, під сорочку. В очах простих людей тільки цей обруч робив його вельми поважною особою. Втім, дехто впізнав у ньому принца. У ложі для гостей він помітив трьох крутиголовців, зодягнених у шкіряні куртки з брязкальцями, що їх називали орденами. Їхні очі наче всотували в себе усе довкола. Серпень мерзлякувато повів плечима. Він не міг терпіти цих чужинців, хоча вони не заподіяли йому жодної шкоди. Ненавидів їхню тупу музику, яка увійшла в моду, лискучі авто з затемненими вікнами, а найбільше їхню всюдисущість. Крутиголовці впізнали його і низько вклонились. Хлопця аж пересмикнуло від огиди.

Далі було легше: вийти з кола охорони простіше, ніж увійти до нього. Принц змішався з натовпом і обійшов озеро, відшукавши місце, де майже не було людей. Скинув у кущах куртку з емблемою Академії, визувся. Тепер ніхто не міг би його впізнати здалеку. Туман дозволив Серпню непоміченим увійти в холодну воду озера. Він плив тихо і думав, що матиме шанси, якщо уявить собі, що йти угору – це йти по рівному. Він уже випробовував цей спосіб, прочитавши про нього в книжці для альпіністів.

Хлопця помітили, коли він став дряпатися на перший поверх вежі. Усього їх було сім, і вони поступово звужувалися догори. Рятівники в човнах хотіли завадити йому, але він успішно вибрався на вузенький виступ, намагаючись не дивитись униз. Із цього боку король не міг його бачити. Ліпше, щоб ніхто не бачив, доки він не сягне останніх поверхів. Він не мав номера на спині, як учасники змагань, та й вирішив вибратись на вежу, бо трапилась нагода нарешті випробувати себе. Руки задубіли, ноги так само. Гравці не лізли на вежу босими, щоб не осоромитися перед феєю і вбирались у гарну одежу, яка швидко бруднилась. Обруч врізався в голий живіт, нагадуючи про себе. То була прадавня реліквія його роду, що вінчала русяві, чорняві й руді голови принців та принцес і зараз ніби випромінювала їхні думки. Вони схвалювали його сміливий і зухвалий вчинок.

Останній із гравців звалився додолу, і король, спостерігаючи за цим прикрим видовищем у підзорну трубу, дав наказ припинити змагання. Зрештою, люди добре розважились.

– Ваша величносте, з цього боку ще один. Він уже на п'ятому ярусі...

– Який номер?

– Він без номера.

– Хто його пустив?! Нехай рятувальники пливуть до нього!

– Уже зроблено, Ваша величносте! – відповів Головний розпорядник.

– А де мій син? – похопився король, і щось неприємне торкнулося його серця.

...Марко лежав у ліжку далеко звідси і, хоча й дрімав, раптом відчув небезпеку. Поруч, на столику, стояла дерев'яна скринька з чарівними речами. Він сягнув по кришталеву кульку, загорнуту в клапоть чорного оксамиту й поклав її собі на живіт. Завжди прозора, куля зараз була наповнена сивим туманом, крізь який він не міг нічого розгледіти. Сиволап підгилив її лапою і став качати по ковдрі. Він прокидався миттю.

– Гляди, не розбий! Я ж її приручив... Спробуємо щось інше. Як ти вважаєш, котику?

Сиволап звів очі до стелі, муркнув і ліг на підвіконні. За вікном продовжував падати дощ.

Марко вийняв із скриньки яйце, трохи менше за куряче, й поклав на столику. Яйце поводило себе неспокійно.

– Ми допоможемо йому звідси, Сиволапе. Я так і знав, що він не втерпить. Було б задля чого! Тримайтесь, Ваша Високосте!

У кота спалахнули очі. Він стрибнув на столик і почав стежити за рухами яйця, як стежать за мишею: нерухомо, з розширеними зіницями. Напружені антени вусів ледь тремтіли. Яйце раптом опинилося на краю столика, і кіт спритно впіймав його, затиснувши між передніми лапами.

Принц, який послизнувся за кілька метрів до вершини, відчув, що руки його приклеїлись до каменя.

– А тепер повиси трохи, небоже, щоб знав, як не слухатися! – зловтішно мовив Марко, бо хтозна, що було б, якби він не втрутився. Падіння з такої висоти могло скінчитися поламаними ребрами. Смерть для Марка не існувала. Хлопець був переконаний, що ні він, ні Серпень не можуть загинути безглуздо. Навіть, коли принц геть скидався на мертвого, він не повірив.

Зараз Серпень згадував:

– Я послизнувся і вже знав, що падаю... Але тут якась сила притиснула мене до стіни, і я спинився. Приліпився, як муха до скла.