Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

лише так їм вдалося занапастити Королівство, де правили мудрість і мир, творячи злагоду. Звісно, погані люди були і в Королівстві, а добрі – в Імперії, але ні ті, ні інші не мали сили.

Марко переживав, що принц ще надто слабкий, аби витримати звістку про те, що як не нині, то завтра відбудеться офіційне зречення короля Даниїла. Він скаже так у присутності крутиголовців та їхніх прихвоснів, бо зломлений і втратив рештки здорового глузду від невеличких порцій отрути, які доливають йому щоранку в страву. Темні сили взяли над ним гору, як неук бере гору над освіченою людиною, а дурень над мудрецем.

Королівство знало не раз лихі часи, коли чужинці викрадали його дітей і перетворювали їх на рабів, коли в кривавих битвах гинули найкращі лицарі, а війни змінювались лютим голодом. Сліпі музики ходили тоді битими шляхами й оплакували в піснях долю країни. Тоді, здавалось, теж не було виходу. І так тривало доти, доки народ Королівства не зрозумів, що в горі й ненависті не можна черпати сили. Не зброя робить людину сильною, не гроші, а її розум і серце. Невидима стіна оточила Королівство, краще за оборонні мури, наїжачені гарматами, коли замість арсеналів та банків стали будуватися бібліотеки, музеї і школи. Через сто років Королівство стало процвітаючою країною, відвідати яку вважалось великою честю, бо там можна було навчитися.

Однак поруч існувала Імперія крутиголовців, утричі більша за Королівство, хоча й пустельна, бо війни знищили всі зрошувальні канали, а невдатні господарі вирубали ліси й отруїли ріки. Врешті, таке вже було не раз в історії різних народів. Прагнучи зберегти мир, король Даниїл згубив Королівство.

І тепер у Медовій печері двійко хлопців, майже дітей, не могли уявити, що їх чекає. Не знав цього і Сиволап, оскільки коти ніколи не були радниками Його Величності чи політологами, хоча, звісно, їх дуже шанували, як охоронців книг. Страшно подумати, що трапилося б з рукописами та книгами, якби не ці неперевершені ловці мишей. Коти забезпечували охорону найбільших скарбів Королівства.

Усе це оповідав король Сиволап I своєму родові в іншому світі, куди він прибув разом із принцом. Свого часу Серпень врятував приблудне кошеня від собак, і цьому слабенькому створінню судилось прожити славне героїчне життя поруч із майбутнім королем. Вони ніколи не розлучались. Навіть у Академії їм дозволили проживати разом. Сиволап виріс на чудового великого кота з круглими зеленими, наче два місяці уповні, як висловився один поет, очима. Сиволап був свідком та учасником дитячих пригод принца і Марка, але його розповідь була б трохи іншою, бо кіт вважав багато людських вчинків просто нерозумними. Наприклад, те, як у дванадцять років принц зняв каблучку з пальця прекрасної Мартисії. Чекаючи на повернення Сиволапа, хлопці вдосталь посміялись над цим випадком, бо за три роки стали дорослішими. Серпень і досі соромився зізнатись у тому, що тоді плакав. Власне, після того випадку Мартисія виїхала до Імперії і там вийшла заміж за імператорського виночерпія. Але про це варто розповісти з самого початку.

14

То був щорічний турнір, який відбувався восени на озері біля Чарівного лісу.

Посеред озера стояв крихітний острів, а на острові висока вежа, де колись дуже давно мешкала фея Мартисія, дружина короля Лавзанія. Якось вона посварилася з чоловіком через якусь дрібницю і зробила вежу неприступною, щоб той не міг її відвідати. Кажуть, що немолодому Лавзанію так і не вдалось видряпатись нагору по слизькому камінні. Після його смерті фея, яка завжди залишалась молодою, кудись зникла. Цю легенду записали від переліток, що мешкали в Чарівному лісі довкола озера, крихітних істот, яких ще називають ельфами. Але в Королівстві їх називали зрозуміліше – перелітками, бо вони перелітали з дерева на дерево, з квітки на квітку. Чарівний ліс було оголошено заповідником, хоча перелітки показувалися на очі лише тим, хто, на їхню думку, цього заслуговував: людям щирим, мрійливим і доброзичливим. Ніхто не смів зірвати в тому лісі навіть листочка. Тут дерева ніколи не всихали і не вмирали, бо перелітки дбали про кожне, як господар про дім, збудований його руками. Із легенди, що увійшла до книги «Чарівний ліс» можна довідатись, що перелітки колись були вигнані з Імперії і принесли на землю Королівства кожен по насінинці. Скільки дерев у лісі – стільки й переліток. Вчені нарахували там 11595 буків, дубів і грабів. А птахи та вітер подбали про насіння трав і кущів. У найбільшому дереві жив Король переліток.

До озера провадила гарна дорога, вимощена сріблястими й золотистими плитками, що утворювали візерунок. Раз на рік, ранньої осені, по ній проїжджали король з почтом і мешканці з різних кутків Королівства, щоб подивитись на змагання сміливців, котрі пробували здійснити те, що не вдалось королю Лавзанію, – перепливти озеро і видряпатись на вежу, на вершечку якої сиділа акторка, граючи роль феї. Щоб з ними чогось не сталося, тобто учасники не забились або не втопились у озері, якщо впадуть з вежі, у воді чатували рятівники. Втім, нещасні випадки все одно траплялись.

Із королем на змагання приїжджав і принц Серпень. Він щиро вірив, коли був малим, що у вежі сидить справжня фея, і зняти перстень з її руки – вчинок, гідний лицаря. Не раз вони з Марком тренувались на стінах Академії, обплетених диким виноградом. Марко намагався перетворити камінь у піддатливу м'яку масу, схожу на ту, з якої вони ліпили різні фігурки, кидаючи в окріп, щоб ті ствердли. Серпень боявся зізнатися, що від висоти йому паморочиться в голові, і намагався побороти цей недолік. Втім, потрапити до списку претендентів на перстень Мартисії вони не могли. До цієї гри допускались лише особи від вісімнадцяти років. Та й участь у цьому змаганні не пасувала б, як вважали король та головний архіваріус, їхнім синам. Свого часу їм теж заборонили прилюдно видряпуватись на вежу, то вони й своїм дітям не дозволяли.

Того разу сіявся дрібний дощ, і над озером зависли сиві пасма туману. Марко застудився і лежав удома, а принц мусив показатися перед народом, хоча після доволі суворих правил Академії, де ніхто не робив різниці між королівським сином і сином конюха, він боявся опинитись у центрі уваги. Правда, на святі він міг бути в звичайному студентському вбранні, тільки на голову мав натягнути тоненький золотий обруч.

Отож, Серпень сидів поруч із батьком під балдахіном із королівським штандартом, і дивився, як інші старші хлопці, а то й