Ві Торі - Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі

— Саме! А наші найкращі працівники використовують нічний час для фонової взаємодії. Ви знаєте про наші нові розробки? Спеціальні подушки, що зчитують мозкові хвилі під час сну. Фітнес-браслети з датчиками, які відстежують фази сну й автоматично оновлюють статус у соціальних мережах. Це майбутнє, Лео, — голос Серени став жорсткішим. — А ви все ще живете в минулому. Знаєте, скільки потенційних вподобань ви втрачаєте за одну ніч сну без цифрового сліду? Тисячі! Тисячі згаяних контактів і реакцій!

Я мовчав, загіпнотизований цим потоком шаленства в корпоративній обгортці. Десь усередині зароджувався нервовий сміх, але я стримав його.

— І нарешті, — Серена знизила голос до драматичного шепоту, ніби розкривала страшну таємницю. — Ми виявили щось тривожне. Щось, що ставить під сумнів вашу відданість майбутньому Піксевіля. Ви досі використовуєте паперові книги. За останній місяць ви прочитали дві фізичні книги. Це... — вона здригнулася, — архаїчно.

— І на основі цього аналізу ви вирішили, що я не підходжу для роботи, незважаючи на мої професійні якості? — кожне слово давалося мені з зусиллям.

— Лео, милий Лео, — Серена похитала головою із показним співчуттям. — У Зенігмі ми віримо, що майбутнє за контентом. Як ви можете створювати інноваційні продукти, якщо все ще чіпляєтеся за пережитки минулого? Ці паперові сторінки, вони забруднюють вашу ауру.

Я мовчки дивився в екран. Частина мене жадала висловити все, що я думаю про такі корпоративні стандарти. Але інша — та, що все ще сподівалася знайти роботу в цьому божевільному місті — розуміла: краще промовчати.

— Я розумію, — нарешті видавив я, відчуваючи гіркоту кожного слова.

Серена усміхнулася, явно задоволена тим, що її урок досяг мети.

— Мені справді шкода, Лео, — промовила вона. — Ви дуже талановитий хлопець, але вам потрібно ще багато чому навчитися. Знаєте, що я бачу, коли дивлюся на ваш онлайн-слід? — запитала вона, нахиляючись до камери. Її очі з ідеальними стрілками впилися в мене через екран. — Я бачу людину, яка боїться відпустити минуле. Яка ховається за паперовими сторінками від теперішнього. А в Зенігмі ми будуємо майбутнє!

— Майбутнє без книг? — слова вирвалися перш ніж я встиг їх обдумати.

— О, Лео, книги нікуди не подінуться. Вони просто еволюціонують. Як і ми всі, — Серена усміхнулася. — Послухайте, я дам вам одну пораду. Абсолютно безкоштовно. Наш курс «Занурення в Цифровий Дзен» зараз за акційною ціною — всього 799 піксів за базовий пакет. Це саме те, що вам потрібно. Там є цілий модуль з відпускання аналогових прив'язаностей. Можливо, через місяць, якщо ви покращите свій профіль, ми зможемо переглянути вашу кандидатуру. І пам'ятайте, Лео: у Піксевілі немає невдач — є лише можливості для апгрейду. Сподіваюся, ця ситуація послужить для вас стимулом до саморозвитку й глибшого занурення в інтернет-простір.

Екран згас. Я залишився сидіти, втупившись у порожнечу. Думки плуталися, емоції вирували, в голові крутилися уривки розмови. Я не знав, сміятися мені чи плакати. Взявши в руки смартфон, я довго вдивлявся в його чорний екран. Цей маленький гаджет, який нещодавно здавався ключем до успішної кар'єри та кращого життя, тепер виглядав як кайдани.

Я підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на розкинутий внизу Піксевіль. Його вогні іскрилися, ніби дражнили мене. Місто, яке я так любив, тепер здавалося хижаком. Воно дивилося на мене, як на чужинця.

— Що пішло не так? — тихо запитав я у свого відображення.

Відповідь прийшла не відразу, а через спогади, що хлинули бурхливим потоком.

***

Старовілль. Сама назва звучала так, ніби місце застрягло у часі. Кожен день там був схожий на попередній — сірі вулички, втомлені погляди, люди, які жили за розкладом, складеним задовго до їхнього народження.

Мені було дванадцять, коли я вперше побачив Піксевіль на екрані телевізора.

— Піксевіль! Місце, де ваші мрії стають реальністю, — голос диктора звучав як заклинання. Я не міг відвести очей від картинки. Кадри змінювали один одного: хмарочоси, що сяяли у сонячних променях, люди у стильному одязі, роботи-офіціанти, літаючі таксі.

— Вимкни цю нісенітницю, — грубо кинув батько.

Він стояв у дверях. Мозолисті руки здавалися особливо грубими на фоні освітленого екрана. Батько був людиною, для якої життя — лише сувора праця. Він вважав мрії розкішшю, недоступною простому трудівнику. Але я вже тоді знав: у цьому місті мені не місце.

Старовілль душив мене, як іржава клітка. Люди трималися за звичне, навіть якщо воно повільно тягнуло їх униз. Син робітника піде на фабрику, дочка бухгалтера — у місцеву контору. В їхніх очах це був єдиний шлях. Я хотів іншого.

Учителі дивилися з подивом, коли я ставив запитання, що виходили за межі шкільної програми. Однокласники мріяли про стабільну роботу та будинок у передмісті. Мій погляд сягав далі горизонту. Я мріяв про можливості змінювати світ. Піксевіль вабив мене не лише технологіями. Він обіцяв свободу — бути почутим, творити, залишатися собою.

Коли мені виповнилося вісімнадцять, я зрозумів — більше чекати не можна. Вранці я розвозив газети. Так, уявіть — у нашому місті все ще існували паперові газети! Вдень тягав коробки в супермаркеті, а ввечері підробляв у барі. Кожна монета йшла до скарбнички — мій квиток у нове життя.

— Ти не знаєш, що на тебе там чекає, — голос матері тремтів.

Я знав, що вона переживає. Знав, що батько похмуро хитає головою десь в іншій кімнаті. Усе, що я міг відповісти:

— Я знаю одне — тут я задихаюся.

Мати плакала, але я не обернувся. У серці не залишилося місця сумнівам.

Коли потяг рушив, я притулився до вікна. Старовілль повільно танув вдалині, його втомлені вулиці ставали все меншими. Переді мною простягалася безкрая дорога, що обіцяла щось більше. Серце калатало так сильно, ніби намагалося вистрибнути з грудей і летіти швидше за потяг. Я відчував себе першопрохідцем, героєм роману, який нарешті вирушає назустріч своїй долі.