Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

— То куди? В ту “Сонячну квітку”? — запитав Степан, коли вони з Артуром вийшли з веранди.

— Давай. Куплю Вірі її улюблені гортензії та й по всьому. Або краще складу композицію з космічних тюльпанів, антуріума та гортензій, має вийти чудово, — всміхнувся сам до себе Артур. 

— А це литимеш? — запитав друг вказуючи головою на флакон з рідиною.

— А чому б і ні, а там вже що буде то буде, — всміхнувся чоловік. Дивними були ці дні у Харкові. В голові він це місто нарік містом психів…Всміхнувся від цієї думки, напевно тому, що він дійсно був одним з тих всіх психів. Він і його друг – Степан Морозний. 

— До речі, після того, як ти пішов тоді, Лілі подзвонили й вона хутко десь зібралася і поїхала. Працівниці нащебетали мені, що її донечка хворіє. 

— Ого, прикро що так, — щиро перейнявся Артур. 

— І не кажи. Але вони казали, що її коханий, то є власник того самого салону. Якийсь Антон Авраменко¹*. Зрозуміле діло, при грошах мужик. Бо…ну це все з слів жінок, той Антон купив той салон, щоб підкотити до Лілі. Кажуть, що ця жінка, то є сяйво в його темряві. Отак. 

— Романтично, — всміхнувся Артур. 

— А, як на мене, то це ще один псих.

— Ой, та у тебе всі психи, — реготнув Артур, — Навіть твій найкращий друг.

— Світ повен психів, кажу тобі! Вони на кожному кроці. А один з них десь шастає у твоїх рожевих капцях з леопардовим принтом. 

— Це тобі таке наснилося? — пирхнув Артур. 

— Це я жартую просто, — і собі пирхнув Степан. 

За пів години Артур вже був з букетом і все ще зі своїм другом. Він сподівався, що цього разу у нього з Вірою усе налагодиться. А ще він їй усе розкаже. Бо ж бути відвертим не завжди легко, але це, мабуть, таки легше ніж шукати нев'янущий букет.

— А як же кава? 

— Так ти хотів виспатися? – нахмурився Артур.

— Ну от я і виспався, а каву пропустив. Ну що тобі важко зі мною каву попити пів години, чи що? 

— Ну добре, — зітхнув Артур, – Ходімо.

Все та ж кав'ярня. Все теж еспресо. 

Все той же друг. А де всі ті випадкові люди, що заводили розмову з Артуром? Невже сьогодні обійдеться без них. 

— Знаєш, друже, твоя Віра так ненависно дивилася на нас коли я про ту жрицю говорив. Ну мене ненавидить, можна зрозуміти. Але тебе? Я думав вона до нестями в тебе закохана, — роздумував вголос Степан над чашкою кави.

— Інколи кохані лиш удають, що ненавидять нас, — прорік якийсь парубок, що сидів за сусіднім столиком з дівчиною.

— Кіан²*, — штрикнула парубка у бік, та ж сама дівчина. 

— Ця от…— ткнув хлопець дівчині прямо в груди, — Так вперто мене ненавиділа, що переплутала це почуття з коханням, — всміхнувся. 

— Мені це все не подобається, — шепотів Морозний Артуру на вухо, — Цей пацан виглядає, як син великого мафіозі, від нього так і віє якимось адреналіном. 

— Це тому, що у тебе упереджене ставлення до всього адреналінового, — хмикнув Артур напівшепотом у відповідь. 

— Вона мені завжди це говорила — ненавиджу тебе, Кіане Еллінгтоне, — продовжував парубок, але таке враження, що насправді він говорив до це до неї.

— Кіане!! 

— І ти досі все така ж божевільна, Вів’єн²*, — усміхався парубок дивлячись прямо їй в очі. 

— От, бачиш, Артуре, а я кажу, що тут повно психів. Ці он прямим текстом заявляють, що божевільні, — пирхнув Степан.

— Та ну, а мені от здається, що цей Кіан так зізнається їй в коханні, — всміхнувся Артур привітно до пари.

— Чудово! — розвів руками Степан, — Ото бери приклад, і йди й такими ж словами зізнайся Вірі своїй в любові. Особливо про божевільну скажи. Певен, вона оцінить такий підкат, — підколював товариш, на що Артур лиш очі закочував. 

— Tu es magnifique, Vivienne!³*— прошепотів Кіан, але однаково друзі це почули.

— Je seis³*, — прошепотіла дівчина йому у відповідь. 

— Вони, що іноземці? — нахмурився Степан.

— А що іноземці не можуть бути божевільними? — жартував Артур, — Божевільні закохані є скрізь, навіть в інших світах. 

— Ти програла ненависті, визнай? — підморгнув Кіан Віві, пригорнувшись.

— Програвати Кіану Еллінгтону було важче ніж будь-кому іншому. Оце я визнаю, — посміхнулася дівчина. 

— А що у вас сталося? — поцікавився Кіан в Артура зі Степаном.

— Напік млинців з дружиною, вважайте, — пояснив Степан, — Короче "млинець"…ось яке слово напрошується до цієї всієї ситуації — Посварився з дружиною він, — пояснив. 

— О, то хай насмажить їй млинців. Це має допомогти, правда Віві? 

— І ще тепла ковдрочка та обійми, — доповнила дівчина. 

— А ви іноземці? — запитав Морозний. 

— Угу, в Харків заїхали, щоб побувати на стріт-рейсінгу⁴* місцевому. 

— Звучить, як щось адреналінове, — напружився Степан, — А я зразу казав. 

— Угу, це вуличні перегони, — кивнув Кіан, — Повний адреналін і швидкість.

— Ви йому про таке не говоріть, у нього вже…вік не той, — розсміявся Артур, — І печінка не своя, і серце не молоде.

— Отож ж бо й воно! — підтримав Степан, — Ти головне моїй Діні про таке не ляпни, бо вона любить всілякі екстрими, а я таке можу вже й не пережити. 

— Навіть не знаю, — зробив Артур хитре обличчя, — Після того, як ти мене підставив з тією жрицею-царицею.

— Артуре, ну ти ж не настільки псих…правда?

--- Навіть не знаю. Ти мене так і називав усі ці дні…— сміявся чоловік.

— Припини! Припини це, чув! 

— Угу, тільки якщо купиш мені знову капці рожеві з леопардовим принтом, — реготнув товариш.

— Ні, ти таки істинний псих!! 

Кіан та Віві махнули на прощання і вийшли з кав'ярні.  А за ними через п'ять хвилин і Степан з Артуром розійшлися. 

Артур та Віра

І ось Артур стоїть на веранді з букетом. Цього разу у двері стукати не довелося. Його дружина відчинила їх першою. Сама. 

— Маленька, вибач. Я не знаю чи буде цей букет стояти рік, чи зав'яне швидше. Але ось що хочу сказати…Мої почуття до тебе не зів'януть ніколи. Я…я не хотів, щоб ти знала, що тобі все ще не можна виїхати за кордон. Тому і вигадав все це …знаю це не той Париж в який ти хотіла, але..