Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

Горішня кімната, що виходила на скляний дах, тобто просто у повітря, була заґратована залізним пруттям від злодіїв і котів. То була моя кімната, там також любив малювати мій батько, коли повертався після постачання товарів клієнтам. Він малював акварелі, а коли кінчав малювати, удавав, що спускається вниз, аби підловити мене, коли я дрочив. Він ховався на сходах. Та я був спритніший за нього. Він заскочив мене лише один раз. Проте щоразу давав мені прочуханки. Між нами точилася постійна війна. Врешті я мав вибачатися за свою непоштивість… Це була комедія, адже нічого непоштивого я не робив.

Він сам був грубий зі мною. Якось, повиховувавши мене, він ще довго стояв перед ґратами, розглядав зірки, небо, місяць, ніч високо над ним. Це була його капітанська рубка. Я це знав. Він командував Атлантичним океаном.

Якщо мати перебивала його, гукала, аби спускався, він знову лютував. У темряві вони зчіплялися десь між першим і другим поверхами. Звідтіля долинали звуки ударів та лайка. Та! Ґа! Дам! Та! Ґа! Дам! Палаючи від образи, вона спускалася у підвал перераховувати товар. «Коли ж мені нарешті дадуть спокій? Триклятий бордель! Що за кара небесна?» По всьому будинку відлунював її лемент. Він ішов у нашу тісну кухню-камбуз, наливав собі скляночку червоного. І більше ні пари з уст. Знову ставав спокійним.

Удень я залишався з Бабусею, вона вчила мене потроху читати. Сама вона не дуже вміла, бо вивчилася читати доволі пізно, вже коли сама мала дітей. Не скажу, щоб Бабуся була дуже ніжною чи ласкавою, але зайвого не балакала, і це вже було чудово, окрім того вона жодного разу не дала мені ляпаса!.. Мого батька вона ненавиділа. Просто терпіти не могла, з його освітою, його великими докорами сумління, його жалюгідними нападами люті, з усім його чортовим гармидером. Свою доньку також вважала дурною як чіп, раз та одружилася з таким придурком, що мав від страхової компанії лише сімдесят франків на місяць. Що ж до мене, малого, то вона не знала, що й думати, вона лиш спостерігала за мною. Сама ж вона була жінкою з характером.

У Пасажі вона допомагала нам скільки могла залишками свого майна. Ми вмикали світло лише в одній вітрині, речей на більше не вистачало… Різний дріб'язок, залежаний товар — то була невдячна справа, ці речі невчасно виходили з моди, але все це були лише квіточки… Ми трималися лише завдяки економії… макаронам та маминим сережкам, які вирушали до ломбарду у кінці кожного місяця… Увесь наш добробут тримався на волосинці.

Тільки замовлення на ремонт давали нам сякий-такий прибуток. Ми готові були виконати їх за будь-яку ціну, значно дешевше, ніж інші. Ми доправляли товар о будь-якій порі. За якісь сорок су виторгу чимчикували аж до парку Сен-Мор і назад.

«Нахабство — друге щастя!» — жартівливо зауважувала мати. Її рятував оптимізм. Та пані Еронд і далі до непристойности затримувала замовлення. Щораз чекання набувало масштабів трагедії, ще трохи — і ми могли б загнутися. О п'ятій по обіді, коли батько повертався з контори, ним уже тіпало від нетерплячки, й він не випускав з рук годинника.

«Послухай, Клеманс, кажу тобі вже всоте… Що ми робитимемо, якщо цю жінку обкрадуть?.. Її чоловік усе просадить!.. Він же і так не вилазить з борделів, я це точно знаю!..»

Він підіймався на третій поверх. Там знову репетував. Потім знову спускався в крамничку. Наша хата була як акордеон. Розтягувалася згори донизу.

Я біг аж до вулиці Пірамід, аби подивитися, чи не йде пані Еронд. Якщо я не бачив її з велетенським пакунком, більшим, ніж вона сама, то чвалом повертався додому ні з чим. Потім біг ще раз. Нарешті, вже втративши будь-яку надію, я випадково надибував на неї на вулиці Терез, де вона задихалась у вирі натовпу, зігнувшись під вагою пакунка. Я тяг її за собою до Пасажу. У крамниці вона падала на стілець. Мати дякувала Небесам. Батько не хотів бути присутнім при цій сцені. Йшов нагору, щокроку косував на годинника, нав'язливі думки знову напосідали на нього. Він готувався до нового скандалу й до Потопу, що вже не за горами… Тренувався…

* * *

У Пінезів нас кидонули. Ми мали намір запропонувати їм набір гіпюру на весільний подарунок.

Вони жили в палаці навпроти мосту Сольферіно. Ще пам'ятаю, що мене особливо вразило… Китайські вази, такі високі й широкі, що в них можна було сховатися. Вони стояли скрізь. То були дуже заможні люди. Нас провели у салон. Чарівна пані Пінез та її чоловік уже були там… чекали на нас. Вони завжди приймали нас дуже люб'язно. Моя мати зразу розкладає перед ними наш товар на килимі. Для зручности стає на коліна. Щебече як пташка, вже осміліла. Ті вагаються, не можуть визначитись, кривлять губи, перешіптуються.

Пані Пінез у пеньюарі, обшитому стрічками, розляглася на дивані. А він походжає за мною, дружньо плескає по плечу, злегка потискуючи… Моя мати докладає всіх зусиль, видобуває своє ганчір'я, трясе ним… Від напруження її шиньйон розпустився, обличчя заливає піт. На неї страшно глянути. Вона задихається! Нервує, підтягує панчохи, шиньйон сповз… волосся лізе в очі.

Підходить пані Пінез. Вони з чоловіком розважаються тим, що дражнять мене. Моя мати не вмовкає ні на мить. Та всі її намагання даремні. Я порпаюся в кишені… Нараз я помітив, як пані Пінез поцупила носову хустинку. Й запхала її собі межи цицьок. «Вітаю вас, мадам! У вас дуже славний хлопчик!..» Але це так, для годиться, їм уже більше нічого не було потрібно. Ми нашвидкуруч збираємо свої пакунки. Мати обливається потом, але все ще всміхається. Не хоче нікого ображати… «Може, наступного разу!.. — ввічливо перепрошує, — прикро, що не змогла вас нічим спокусити!..»

Уже на вулиці перед брамою пошепки спитала мене, чи я бачив, як пані Пінез запхала під корсет хустинку. Я відповів, що ні.

«Твій батько цього не перенесе! То ж була хустинка, яку нам дали на продаж! З валансьєнського мережива! Вона належить Ґреґе! Не наша! Це ж треба таке! Якби я її відняла, ми втратили б клієнтів!.. І всіх їхніх друзів!.. То був би скандал!..»

«Клеманс, ти розпатлана! Волосся лізе тобі в очі! Ти вся позеленіла, моя бідолашко! На тебе страшно глянути! Ти загнешся від цієї біганини!..»

То були перші його слова, коли ми ввійшли.

Аби не спускати очей