Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

Жінка подивилася вгору, а потім перевела погляд за горизонт. Море здавалося залитим молоком, спокійним й умиротвореним. Ще вище в сіро-блакитному шовку показався тонесенький серп півмісяця.

— Що загадала? — повторила замислено. — Знаєш, це не має жодного значення…

— Як не має? — обурилася Ліза. — Якщо бачиш зірку, що падає, і встигнеш загадати бажання — воно здійсниться.

Аня гірко усміхнулася:

— Безглуздо сподіватися на зірки. Навіть на такі гарненькі, як ти. — Жінка вмостила підборіддя на долоні й додала глибокодумно: — Потрібно самому виконувати свої бажання, інакше ти так і залишишся наодинці зі своїми мріями.

— А як же диво? — пошепки запитала Ліза. — Адже бажання здійснюються дивом!

Жінка кліпнула, потім ще і ще, ніби збиралася заплакати, але її очі залишалися сухими. Вона кашлянула, наче прочищаючи горло, й удавано-весело запитала:

— Тоді чому б тобі не стати цим дивом? Для себе, для своїх рідних, для друзів? — З кожним словом голос Ані набирався бадьорості. — Лишень уяви, ти — диво! Класно звучить?

— Класно, — погодилася Ліза. Вона обійняла себе за плечі. Бути дивом, мабуть, дуже добре. Дівчина спостерігала, як смуга між небом і морем повільно чорніла. У голові промайнула грайлива думка. Ліза всміхнулася їй, смикнула себе за кінчик коси й запитала:

— А ти виконувала чиїсь бажання? — подивилася вона на Аню. — Знаєш, ти схожа на фею-хрещену. — Дівчина вдала, що вимахує в повітрі чарівною паличкою. — Дуже сучасну.

Жінка весело розсміялася, відкинувши голову назад так, що її капелюх злетів із голови. Дівчина швидко підняла його, повагалася, чи не одягнути Ані на голову, і врешті поклала його жінці на коліна.

— Дякую-дякую, — відсміявшись, жінка провела кінчиками пальців по краєчках капелюха. — Добре, що не на Того-Кого-Не можна-Називати[3]! — кумедно порухала ніздрями. — Але для того мені довелося б відрізати собі носа, а він мені надто дорогий.

Ліза пирснула в кулачок. Бути без носа Ані б точно не личило.


— То кажеш — фея? — Жінка насунула капелюха й сплела пальці в замок. — Що ж… Мене так називали, і не раз. А от бажання… Іноді досить просто опинитися в потрібному місці в потрібний час. Можна просто вислухати когось, і ти вже зробиш його щасливішим. Є секрет, — змовницьки притулила вона палець до губ. — Умієш берегти секрети?

Дівчина швидко кивнула.

— Гаразд. Тоді слухай уважно! — стишила жінка голос, додавши йому таємничості. — Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи. Ти будеш для нього отією феєю або здійсненням бажання.

— А як зрозуміти, що це саме я?

— Легко. Ти повинна слухати своє серце.

— Але що я можу? Мені тільки чотирнадцять, і в мене нічого немає. Ось, наприклад, я побачу безпритульного собаку і відчую, що повинна допомогти йому. Я дуже люблю собак і завжди хотіла цуценя. Але як? Якщо я приведу його додому, нас виставлять за двері. А віддати в притулок… Я чула — там тваринам дуже погано.

— Ти можеш принести йому їжу. Вдома в тебе що-небудь точно знайдеться. Повір, їжа для бродячого собаки — це вже чудо. Особливо, якщо її принесе людина. Йому не доведеться за неї битися і боротися або чекати, сидячи ­біля магазину.

— Та чим може допомогти їжа?

— Вона подарує йому ще кілька днів життя. Особливо в холод. Улітку голод здолати простіше. Для бродячого ­собаки це вже багато.

Ліза уявила, з яким апетитом буде ковтати великий кудлатий песик принесений обід, і кивнула:

— Добре. Із собакою все просто. А з людиною? Як я можу допомогти комусь, кого навіть не знаю? Якщо я запропоную їжу, не думаю, що мене зрозуміють.

— Ти забула, про що я тобі щойно розповідала? Не обо­в’язково щось робити, допомога може бути й у звичайному мовчанні.

— Тобто просто помовчати?

— Людині важливо знати, що вона не самотня. Самотність — це найбільший страх кожної живої істоти.

— Ти теж цього боїшся?

Аня здригнулася:

— Ні, вже давно не боюся.

Ліза підійшла ближче і поклала руку на плече жінки:

— Ти не одна.

Місяць набув теплого жовтого відтінку й засвітився, ніби маленька лампочка. Темно-синє море, чорна смуга й темно-сіре небо. Зліва від місяця — маленька зірочка. Море перетворювалося на небо і навпаки. Вночі море і небо завжди ставали одним цілим.

— Мало не забула — це тобі. — Дівчина поклала на коліна Ані маленький тканинний мішечок. У блакитному небі літали птахи — маленькі чорні розчерки, ніби хтось розписував ручку.

— Що це?

— А ти відкрий і побачиш, — усміхнулася Ліза.

Жінка погладила тканину й потягнула за шнурок. З мішечка висипалися черепашки різної форми, світло-зелені круглі скелети морських їжаків, панцири крабів, перламут­рові половинки мідій, кольорові камінчики й білі шматочки вулканічної пемзи.

— Це мої скарби. — Дівчина дивилася в море. — Я знайшла їх тут. Уранці після відливу можна було знайти навіть морську зірку. Я збирала їх, забиралася на корабель у глибині пляжу і розмовляла з морем, хвилями і вітром. Це як листи від моря, адресовані тільки тому, хто їх знайшов. Ну, тобто мені, — потягла себе за косичку дівчина.

— Чому ти їх віддаєш? — Аня заворожено перебирала скарби, дбайливо погладжуючи опуклості на мушлях.

— Думаю, море надсилає листи всім, — заговорила Ліза змовницьким тоном. — Це як розмова, просто замість слів — камінчики й мушлі. Море — живе, пам’ятаєш, це ти мені сказала… Тому й хоче відповісти. А знаєш, що найцікавіше?

— Що?

— Розгадувати — що саме воно відповіло. Тепер, якщо тобі буде сумно — ти можеш взяти морські листи й розгадувати їх, це ж добре, еге ж?

Аня мовчала, але дівчина відчувала, що в цьому мовчанні було більше вдячності, ніж у будь-яких словах.

Розділ VI. Помірний бриз

До дня народження Лізи залишався ще тиждень, а подарунок уже чекав її на пошті. Батьки чомусь вирі­шили подарувати його заздалегідь. Звісно, вони могли б і самі забрати пакунок, але мама просто вручила Лізі документи. Мабуть, ще не до кінця вибачила їй невдалу втечу, хоча й розмовляла вже не крізь зуби й усміхалася. Чи просто було шкода грошей. Чи шкода саму Лізу? Зрозуміти маму було важко відтоді, коли вони перестали ділитися таємницями. Останню таку розмову два роки тому Ліза пам’ятала добре. Надто добре, щоб забути. Тоді йшов дощ. Дощ завжди був найкращим часом, щоб ділитися таємницями. Мама дивилася якийсь серіал. Здається, «Гру престолів». І була трохи роздратована, коли Ліза відволікла її — серія саме добігала кінця і довелося зупинитися на найцікавішому.

— Мам, я хочу поговорити.

Раніше треба було просто сказати ці слова, і вони діяли, наче помах чарівної палички: мама відкладала всі справи, і неважливо — були в неї руки в милі, бо Ліза застала її під час прання, чи в борошні — під час замішування тіста. Ці слова означали, що мама зараз належатиме лише їй одній. Тому треба було зважитися сказати тільки ці чотири слова. Далі все йшло простіше. Мама уважно слухала, ніколи не чіплялася до слів і не перебивала, поки Ліза не виговориться. Мабуть,