Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Не таке вже й українське село бідне, як кажуть.

Чоловік увійшов до приміщення, проте не минуло й п’яти хвилин, як вийшов геть. Якась пані зі шваброю в руці поспішила повідомити, що голови громади зараз нема на робочому місці.

— Відлучився у справах, — запевняла вона нерішучим голосом.

Святослав ще раз затримав погляд на дорогому Форді.

— Кому ж тоді він належить, прибиральниці? — подумав про себе.

Із цим запитанням він звернувся до Ляни. Вони якраз обідали за столом у вітальні.

— То голови громади авто. Власлава.

— А прізвище? — Святослав звів брови вверх: колись він вже чув це ім’я.

— Не знаю, — повела плечем дочка.

— Цікаво, за що він її придбав?

— На війні такі, як він, добре нажилися, — зітхнула Маргарита Сергіївна. — Знайомі розповідали, що витворяли дрібні чинуші в подібних селах. Та й не тільки в селах…

— Хотілося б його побачити, — Святослав стиснув виделку в руці.

— Там нема на кого дивитися, — зневажливо пирхнула Ляна. — Непримітний, бляклий чоловічок.

«Чоловічок» з’явився на її порозі одразу після того як автівка батьків зникла за поворотом.

— Чого тобі? — негостинно спитала Ляна, склавши руки на грудях.

Власлав улесливо всміхнувся і витягнув з-за спини пляшку вина.

— Я скучив.

— Ні, я не п’ю. Я… на антибіотиках.

Голова підійшов ближче. Він примружив очі, дивлячись на дівчину зверху вниз, як господар — на свого пса. Поблажливо та зверхньо. Ляна відчула, як її ноги затерпли. Вона відчувала аромат його парфумів, змішаний із запахом тіла. У голові запаморочилося, на чолі виступили краплі поту. До горла знову підступила нудота. Вкотре, не зважаючи на відразу, її тягнуло до нього.

— То я можу зробити для тебе кави… з пінкою, як ти любиш, — Власлав нахилився до Ляни, щоб поцілувати, але дівчина відсахнулася.

— Ні, дякую.

— Чаю?

— Ні, Влаславе! Ні! — врешті крикнула Ляна і щосили грюкнула дверима перед носом старости.

Важко дихаючи, вона сперлася на двері, прислухаючись до звуків ззовні. Власлав ще хвилини зо дві постояв на порозі, мабуть, до кінця сподіваючись, що Ляна змінить думку і впустить його. Зрештою почулися кроки в бік хвіртки, звук мотору — і все затихло.

Ляна сперлася на двері, намагаючись перевести подих. Проте легше не ставало. У грудях тиснуло, раптовий несамовитий страх опанував її тіло. Дівчина почала хаотично ходити по будинку. Паніка наростала, а з нею — бажання розревітися. Ляна швидко піднялася нагору, добігла до спальні і кинулася до єдиної ще не розпакованої валізи. Її трясло, немов у лихоманці. З горла виривалися звуки, схожі не то на виття, не то на судорожний плач. Вона розсунула блискавку валізи і почала викидати з неї акуратно складені речі. Вони розліталися в різні боки, створюючи безлад у кімнаті. Врешті дівчина знайшла те, що шукала. То була червона в чорну клітинку сорочка.

Євгенова сорочка. Єдине, що залишилося на згадку про нього. Ляна сіла на ліжко і притулила її до себе. Одяг досі зберігав його запах. Це стало останньою краплею і дівчина розридалася чи не вперше за останній рік. Надривно, на повний голос, виливаючи весь біль, розпач і тугу за коханим чоловіком.

— Як ти міг мене покинути?! — кричала вона, заливаючись сльозами. — Ти обіцяв бути поруч! Як ти міг так зробити?!.

Вона щосили стиснула сорочку і ввіткнулася в неї обличчям, приглушуючи ридання. Чи то нерви здали, чи далося взнаки те, що Ляна більше не приймала заспокійливі, але врешті вона дала волю всім приспаним емоціям та болю. Останній насправді ніколи й не зникав. Він терпляче чекав свого часу, аби врешті виплеснутися істерикою та нервовим зривом.

***

На четвертому курсі улюбленою дисципліною молодої студентки Ляни була «Історія германських мов». Проте зацікавлення у неї викликав не так сам предмет, як викладач. Євген Миколайович мав дивний вплив на аудиторію: його слухали всі, навіть найбайдужіші студенти. Професор однією своєю появою привертав до себе увагу. Він сильно вирізнявся з-поміж решти колег. У той час, коли інші викладачі хизувалися статусом, могли зневажливо ставитися до студентів, створювали ілюзію неперевершеності, а по факту були звичайними снобами, пан Євген тримався на одному рівні з усіма, будь то ректор, чи першокурсник.

Ляна добре пам’ятала їхню першу зустріч. Вона підняла руку, коли професор робив перекличку. Погляди студентки та професора зустрілися на коротку мить, проте цього було достатньо, аби пов’язати їхні життя назавжди.

Протягом кількох тижнів Ляна кожної перерви стояла у дворі університету, сподіваючись побачити знайомий силует. Серце зрадливо обривалося, як тільки десь у натовпі з’являлася його постать. Професор носив сиву, акуратно підстрижену бороду та любив сорочки у клітинку. Сьогодні то була біло-синя. Завтра — коричнева у білу клітинку. Але найчастіше Євген носив червону сорочку в чорну клітинку. То була Лянина улюблена. Дівчина поспішала за ним, робила вигляд, що їхня зустріч була випадковою. «Ненароком» зіштовхувалася з ним у коридорі. Викладач тільки стримано усміхався і йшов далі у своїх справах. Закохана студентка проводжала його поглядом, втрачаючи будь-яку надію.