Джордж Мартін - Буря Мечів

— Ау-у-у-у! Ау-у-у-у!

Коли найбільший з вовків, підвівши голову, завив у відповідь, від цих звуків Арія затремтіла.

В середині дня Пиріжок почав нарікати. В нього вже дупа болить, повідомив він, і сідло натерло до крові стегна, а крім того, йому ж треба трохи поспати.

— Я такий знесилений, що просто з коня валюся!

Арія поглянула на Гендрі.

— Якщо він гепнеться, як гадаєш, хто перший його знайде — вовки чи лицедії?

— Вовки,— сказав Гендрі,— у них нюх кращий.

Пиріжок розтулив був рота — і знову стулив. І не звалився з коня. Незабаром знову почався дощ. І досі не було ні проблиску сонця. Холоднішало, між соснами й понад голими спаленими полями потягнувся білий туман.

Гендрі потерпав майже так само, як і Пиріжок, от тільки він був надто упертий, щоб жалітися. Він незграбно сидів у сідлі з рішучим виглядом на обличчі, на яке падав розкошланий чорний чуб, але Арії зразу видно було, що вершник з нього плохенький. «Не слід було про це забувати»,— сказала вона до себе. Вона-бо їздить верхи, скільки себе пам’ятає: маленькою на поні, а пізніше на конях,— а от Гендрі з Пиріжком народилися в місті, а в містах простолюд ходить пішки. Йорен, забравши їх з Королівського Причалу, посадив їх верхи, але тягнутися на віслюкові королівським гостинцем позаду фургонів — то одне. А от направляти мисливського коня крізь дику лісову гущавину та спалені лани — зовсім інше.

Арія розуміла: сама-одна вона б рухалася набагато швидше, але покинути хлопців не могла. Вони-бо її зграя, її друзі — єдині живі друзі, які в неї лишилися, і якби не вона, вони б і досі сиділи в безпеці Гаренхолу: Гендрі пітнів би у своїй кузні, а Пиріжок — на кухні. «Якщо нас піймають лицедії, я скажу їм, що я — дочка Неда Старка і сестра короля на Півночі. Звелю їм відвезти мене до брата й не кривдити Пиріжка і Гендрі». Але вони, мабуть, не повірять їй, а якщо й повірять... От лорд Болтон — він братів прапороносець, та він усе одно її жахав. «Ми їм не дамося,— про себе поклялася вона, потягнувшись через плече і торкнувшись руків’я меча, якого Гендрі поцупив для неї.— Не дамося».

Трохи пізніше, по обіді, вони випірнули з-під дерев і опинилися на березі ріки. Пиріжок захоплено зойкнув.

— Тризуб! А тепер треба просто рухатися вгору за течією, як ти й казала. Ми вже майже на місці!

Арія покусала губу.

— Не думаю я, що це Тризуб.

Ріка розлилася після дощів, та все одно була не більш як тридцять футів завширшки. Арії запам’ятався Тризуб набагато ширшим.

— Замала вона, щоб бути Тризубом,— сказала вона хлопцям,— та й ми ще так далеко не від’їхали.

— Ні, від’їхали,— наполягав Пиріжок.— Ми їхали цілий день, узагалі майже не зупинялися. Мабуть, дуже багато проїхали.

— Погляньмо знову на карту,— запропонував Гендрі.

Арія злізла з коня, дістала карту й розгорнула її. Дощ барабанив по пергаменту й струмочками стікав з нього.

— Ми десь отут,— сказала Арія, вказуючи пальцем, і хлопці зазирнули їй через плече.

— Але ж,— мовив Пиріжок,— це взагалі не відстань. Бачиш, Гаренхол просто біля твого пальця, ти його мало не торкаєшся. А ми їхали цілий день!

— До Тризуба ще милі й милі,— озвалася вона.— Нам ще багато днів туди діставатися. Це якась інша ріка, одна з оцих, дивіться,— вона показала тонші блакитні лінії, які намалював картограф, і під кожною дрібненько писалася назва.— Дарі, Зелен-яблуко, Діва... ось, оця, Мала Верба, це точно вона.

Пиріжок перевів погляд з лінії на власне ріку.

— Мені вона такою вже малою не здається.

Гендрі теж хмурився.

— Та, на яку ти вказуєш, впадає в оцю, дивися.

— Велика Верба,— прочитала Арія.

— Велика Верба, нехай. І бачиш, Велика Верба впадає в Тризуб, тож ми можемо вздовж цієї доїхати до тої, тільки рухатися треба вниз за течією, а не вгору. От тільки якщо це не Мала Верба, якщо це оця от річка, інша...

— Дзюркотливе Джерело,— прочитала Арія.

— Бачиш, воно робить петлю й повертає до озера, до Гаренхолу,— він обвів пальцем лінію.

У Пиріжка розширились очі.

— Ні! Там нас точно повбивають.

— Ми маємо знати, що це за ріка,— оголосив Гендрі своїм найупертішим тоном.— Маємо знати.

— Ну, а ми не знаємо.

На карті, може, і є підписи під блакитними лініями, але ніхто не написав назви на березі власне ріки.

— Не поїдемо ми ні за течією, ні проти,— вирішила Арія, згортаючи карту.— Просто переправимося на той бік і поїдемо далі на північ, як і їхали.

— А коні вміють плавати? — поцікавився Пиріжок.— Тут, здається, глибоко, Арі. А що як там змії?

— А ти впевнена, що ми рухаємося на північ? — запитав Гендрі.— Всі ці горби... якщо ми розвернулися...

— Мох на деревах...

— У цього дерева мох з трьох сторін,— указав він на найближче дерево,— а на наступному його взагалі немає. Може, ми загубилися і просто їздимо по колу...

— Може,— сказала Арія,— але я все одно переправляюся через ріку. Можете йти зі мною або лишатися тут.

Вона залізла назад у сідло, не звертаючи на хлопців уваги. Якщо не хочуть їхати за нею, можуть самі шукати Річкорин, тільки скоріше лицедії розшукають їх.

Довелося проїхати добрі півмилі вздовж берега, поки Арія знайшла місце, де — на вигляд — можна було безпечно перебрести, й усе одно її кобилиця неохоче заходила у воду. Річка, хай як вона звалася, котила бистрі брунатні води, і в найглибшому місці на середині доходила кобилі до черева. Арії в чоботи налилося води, але вона вдарила кобилу п’ятами й видерлася на протилежний берег. Позаду почувся сплеск і нервове іржання. Отож хлопці все-таки їдуть за нею. Це добре. Вона обернулася, спостерігаючи, як хлопці важко перетинали ріку й нарешті, цілком мокрі, випірнули поряд з Арією.

— Це не Тризуб,— сказала вона їм.— Не він.

Наступна річка була мілкіша, тож перетнути її виявилося легше. Це теж був не Тризуб, і ніхто вже з Арією не сперечався, коли вона сказала, що треба перейти на той бік.

Коли вони ще раз зупинилися, щоб і коням дати перепочинок, і самим поїсти хліба з сиром, уже опускалися сутінки.

—